Ізабелла Сова
Смак свіжої малини
— Ще ні! Хвилинку!
Коваль схилився наді мною.
— Ну? У чому справа?
Я показала пальцем на білявця ліворуч.
— Оцей ідеальний.
Коваль усміхнувся й каже:
— Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.
— Як же вам не сором, лікарю, — обізвалася чорнявка праворуч. — Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується долотом.
Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені. Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два, три, чотири, п'ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати мене з таблиці множення. 5 на 6,9 на 8 і так далі. «Тобі не можна спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.
Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до вуха.
— Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок дев'ятому.
Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж хвилини обдивлялася з усіх боків.
— Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, — запевнила вона. — Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.
Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це мине?
Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня, шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші стосунки до дружби. А все через мого старого.
Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й заявив, що виїжджає до Австрії.
— Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.
— Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?
— Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.
— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
— В космос? — зацікавився Ірек.
— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»
— Жабко, дай спокій, це не так…
— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!
— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.
— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!
— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.
— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.
— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.
Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.
— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!
— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.
— А ти знаєш іншого?
— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?
— Ні. Я хочу побалакати з тобою.
Я відчула, як мені стиснуло горло.
— А де ти зараз?
— У себе. Тобто в Німеччині, — уточнив він. — У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.
— Кажи, тату.
— Розумієш, я купив собі відео і…
— Вітаю, — обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався — знайомі часто плутають наші голоси.
— Та нема з чим, нічого особливого, — відказав він. — І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.
Я не встигла відповісти. Мама була першою.
— Слухай, а як там тобі ведеться?
— Дуже добре, — відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. — А що?
— То винайми собі перекладача і — чимшвидше — доброго адвоката!
— Хто це? Хто це? Малинка?
— Ні, це голос правосуддя.
— Жабко, — простогнав тато.
— Я щойно засікла твій номер, — збрехала мама, — і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.
— Ти мене Інтерполом не лякай! — скинувся батько. — Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…
— Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.
— Мамо, яка сирітка, — запротестувала я.
— Ну власне, — підхопив батько, — адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?
— На Щепана.
— Ти тут тему не міняй, — заатакувала мама. — Як до суботи не надійде переказ, у неділю вранці чекай на поліцію.
— Не буде жодної поліції. Я вже дзвоню до мого юрисконсульта. Вишлю тобі чек від самого ранку.
— Краще, щоб так і було. Бо інакше я в суботу зателефоную до мого юрисконсульта і нацькую на тебе судових виконавців з Польщі.
— Вони, Жабцю, не знадобляться. То що, Малинко, з тією інструкцією?
— Дай її своєму юрисконсульту! — крикнула мама й пожбурила слухавку.
Через три дні прийшов чек на 1500 марок, по 500 на кожного. А сам батько заявився на мої заручини. І, звичайно, все зіпсував.
Свята. Ялинка на півкімнати, гірлянди на ній мигтять, як лампочки на авто шерифа. Повний парад. Білі блузки, скатертина цупка від крохмалю. Всі причепурені: мама в перлах, Рафал при «метелику», його старі в парчі. Саме крається кавовий торт. Раптом дзвінок. Щось у мені тьохнуло, але нічого, суну до дверей. Відчиняю, а переді мною піраміда з фруктів. Самі екзотичні, навіть усіх і не назву. Нагорі ананаси. Розгортаю листя, і що бачу? Батькову фізію. Він анітрохи не змінився, тільки що засмагліший, ну і та хімзавивка. Американська усмішка від
