яких із морської води добувають сіль, бо в Африці майже нема соляних копалень.
Часом легше добратися до Анголи, ніж проникнути в глиб країни: португальці всіляко перешкоджають іноземцям подорожувати по ній. Річ у тім, що в Анголі є родовище надзвичайно гарних прозорих алмазів. Проте я як супутник сеньйора Монтейро міг вільно бувати всюди.
На шляху нам траплявся найрізноманітніший ландшафт: від сухого степу до квітучих гаїв, від чорного сухостою до зелених пралісів.
Між річками Лонгою і Кванзою розлягається напівпустельна місцевість, в якій живе плем'я квісама. Кванза, найбільша річка Анголи, утворює собою своєрідний кордон між рослинністю — інший такий рідко де знайдеш. Переправившись на протилежний берег цієї річки (а ширина її досягає ста п'ятдесяти метрів), ніби відразу потрапляєш в інший світ.
По один бік Кванзи місцевість густо заселена. Це батьківщина племені квімбунду. Ми бачили тут чудові пальмові гаї, за якими розлягаються прекрасні, добре оброблені плантації. Грунт на цьому березі сухий, і мухи цеце, що переносять небезпечну сонну хворобу, тут не розплоджуються. Тому квімбунду майже не хворіють на неї.
По другий бік річки, навпаки, — далеко тягнуться згубні непрохідні болота, а за ними починається степ. Тут ми лиш де-не-де зустрічали невеликі плантації олійних пальм. Їх старанно доглядають. У цій місцевості мухи цеце знаходять для себе найсприятливіші умови. Вони не віддаляються звідси більше, як на двісті метрів, і ніколи не перелітають через воду, хіба що поодинокі з них часом потрапляють на протилежний берег разом з неграми на човнах. Однак вони не затримуються там, а відразу повертаються назад. Саме цій обставині і завдячує сухіший берег Кванзи своїм добробутом. Через муху цеце негри з племені квімбунду не наймаються на роботу на протилежний берег, де живуть негри квісама.
Квісама — ставні, сильні люди. Вони запеклі мисливці і полюють за допомогою луків. Очевидно, ця пристрасть і змушує їх залишатися на тих страшних болотах. Місцевість, де живуть квісама, — просто рай для великої дичини. Тут водиться червоний буйвол, чи не найнебезпечніша тварина Африки, трапляються антилопи-гну і лосевидні антилопи. Річка Кванза аж кишить бегемотами, біля її верхів'я часом зустрічаються леви, а на схід від Мушими — велетні тваринного світу слони.
Чоловіки квісама не тільки мисливці, вони ще й працюють на плантаціях білих, наприклад, на бавовняних плантаціях поблизу Кванзи. Свої ж власні поля доводиться обробляти жінкам.
Квісама й досі зберегли звичаї, які існували в них сотні років тому. Одягу в європейському розумінні вони не мають. І чоловіки й жінки одягають лиш трикутні, розшиті перлами пов'язки на стегна. На шиї вони носять важкі свинцеві обручі й намисто з білих перлин. У жінок з обох боків голови теж звисають разки перлин. Такі ж самі разки і в чоловіків, і її жінок підв'язані нижче колін та біля кісточок.
На чолі племені квісама стоїть вождь, так званий зоба. Поряд з ним велике значення має ще знахар. Роль знахаря зрозуміти не важко, коли взяти до уваги те, що квісама й досі поклоняються духам. Вони вважають, що знахар близько знається і з добрим, і з злим духом. Усе лихо йде від злого духа. Він насилає хвороби на людей, свиней і собак, затримує дощ. Добрий дух, навпаки, дає багато води і дбає про те, щоб поблизу з'являлися стада антилоп. З хворих людей свого племені знахар «виганяє» хворобу, як у середньовіччя виганяли чорта.
Внаслідок несприятливих життєвих умов серед квісама завжди була велика смертність. Похорон вони справляють дуже урочисто. Померлого кладуть тут же в хатині на ликову мату, навколо якої мовчки стають його жінки. Всі вони розмальовані білою фарбою. Перед заходом сонця з'являється знахар, в обов'язок якого входить відтяти небіжчикові голову, а потім виконати нелегкий обряд — вигнати з нього чорта. Для цього злиденне збіжжя померлого переносять у житло знахаря, де його так старанно «очищають», що від нього нічого не лишається. Принаймні спадкоємцям його ніколи не повертають. Труп у сидячому положенні загортають у мату й опускають у довгасту яму два метри завглибшки. Потім яму засипають землею, а зверху кладуть голову. Весь посуд небіжчика закопують разом з ним, щоб йому було з чого їсти під час довгої мандрівки в країну доброго духа. Не встигнуть труп прикрити землею, як тихий смуток змінюється просто-таки нестямними веселощами. В селищі зчиняється неймовірний гамір. Чоловіки й жінки збираються на просторому майдані край села і починають танцювати.
Квісама надзвичайно охайні. День вони починають з того, що чистять зуби й рота. За зубну щіточку їм править розщеплена тріска, якою вони старанно вичищають кожен зуб. Цинги тут не знають, бо кожного разу, поївши, не забувають добре виполоскати рота й горло та почистити язика спеціальним пристосуванням.
Для захисту від москітів і мухи цеце квісама натирають тіло тваринним жиром або олією, що має різкий запах. Усі вони мають звичку щодня купатися. Я бачив на річці відгороджені частоколом місця для купання, бо через крокодилів залазити у воду будь-де небезпечно.
Де є крокодили, там десь мають бути й бегемоти. З ними у мене пов'язані цікаві спогади.
Треба сказати, що Умбіла, хоч була ще зовсім дитинчам, виявилась добрячою пустункою. Ми познайомилися з нею у болотах на батьківщині квісама без її згоди, а швидше навіть навпаки. Я чекав кілька днів, поки трапиться нагода для цього знайомства. Нарешті мені пощастило, хоч наша перша зустріч була не зовсім приємна. Винні в цьому родичі Умбіли, в першу чергу мати. Вона охороняла свою донечку як зіницю ока і буквально загрожувала смертю кожному, хто наблизився б до неї. Та я вирішив будь-що не тільки познайомитися з Умбілою, а й украсти її.
Наскільки мені відомо, Умбіла була єдиною дитиною непомірно товстих батьків і, певно, ще лиш народившись, важила десь із двадцять кілограмів.
Я мав намір зловити це бегемотеня для одного європейського зоопарку. На жаль, Умбіла не знала, що жити за ґратами в зацементованому басейні і розважати дітвору значно краще, ніж хлюпатися в брудній лагуні, яка кишить москітами та крокодилами.
Я отаборився на березі Кванзи, порізаному незліченними лагунами. У них ще й зараз живуть величезні стада гуву — тобто бегемотів. Якось уранці я разом з кількома неграми квісама вирушив туди, де люблять збиратися бегемоти. Ми попливли на трьох міцних пірогах униз по широкій річці, а потім завернули в одну з численних лагун, яка так густо заросла болотяною травою та папірусом, що ми насилу просувалися вперед. Моїм супутникам часто доводилося брести по болоту і штовхати човни. Через кілька годин ми вибралися на чисту воду, і я дуже зрадів, побачивши там ціле стадо бегемотів.
Ледь чутний плескіт наших пірог стривожив деяких бегемотів. Інші, пирхаючи, витріщили на нас очі, потім пірнули у воду, знову виринули і втупили в нас погляд. Мабуть, вони вперше бачили людину. За якихось кількадесят метрів від нас бегемотиха бавилася з своїм дитинчам. Вона ніжно гладила його по спинці величезною мордою і весь час намагалася висадити собі на могутню шию. Та незграбне маля щоразу сповзало вниз. Це була кумедна гра. Щоб непомітно наблизитись до маляти, ми запливли у високу траву і зупинилися тут, незважаючи на москітів, які хмарою літали над нами, і величезних потворних крокодилів, що кружляли навколо човнів, ніби вичікуючи, коли їм пощастить проковтнути нас на закуску до свого сніданку.
Бегемот значно небезпечніший, ніж звичайно вважають, особливо якщо до нього підпливаєш на хиткій пірозі. А захищаючи свою дитину, він стає просто шаленим.
Ми вже були метрів за шість від бегемотихи, як раптом вона перестала пастися і підвела голову. Нас помічено! Наче торпеда, понеслася вона до піроги з неграми. Я вистрілив у повітря, попереджаючи їх про небезпеку. В ту ж мить бегемотиха пірнула під воду. Але вона відразу ж виринула, і — о жах! — важка пірога враз, ніби м'ячик, підскочила вгору над її широкою спиною, а люди — всі п'ятеро — з криком полетіли у воду. Бегемотиха зникла в глибині. Поміж неграми, що, рятуючись, борсалися у воді, плавало зацікавлене маля бегемотихи. А поблизу вже з'явилися зубчасті спини крокодилів. Нам пощастило знову поставити на воду перекинутий човен і врятувати негрів, а один із них, не розгубившись, схопив бегемотеня, що несамовито пручалося.
У таборі ми тим часом поселили маля у розпиляній надвоє дерев'яній бочці і назвали його Умбілою. Умбіла чудово себе почувала в нас і незабаром стала справжньою бешкетницею. Вечорами, перед заходом сонця, коли її родичі паслися на болотах, вона вилазила з нового цементового басейну і починала пустувати. Вона нечутно підкрадалася до нашої карликової антилопи і, здавалося, страшенно раділа, коли бачила, як маленька граціозна тваринка холоне з жаху, вгледівши перед собою її величезну морду.
Умбіла знала всіх мешканців табору і нікого з своїх знайомих не чіпала. Але горе було тому, хто наважувався нас відвідати. Зачувши когось чужого, вона миттю кидалась на нього. Взагалі ж Умбіла була лагідна і довірлива. Під час обіду вона завжди сиділа під столом, поклавши велику голову мені на коліна і чекаючи ласого шматочка.
Спочатку годівля Умбіли завдавала мені чимало клопоту: їй необхідне було молоко, нічого іншого вона не хотіла їсти. Довелося оголосити барабаном, що для Умбіли потрібна «мамка». Наступного ж дня мені пригнали п'ятеро дійних кіз. Тепер бегемотеня могло пити молока досхочу. Ми зливали його в невеликий таз і ставили перед Умбілою. Спочатку я вмочив у молоко пальця і встромив їй до рота, далі вона з задоволенням почала хлебтати сама, і незабаром таз спорожнів.
Умбіла стала улюбленицею табору. Вона швидко росла і з кожним днем гладшала. Чотирнадцять місяців ми доглядали й балували її. І домоглися того, що вона бігала за нами, як собака. Та ось настав час розлучатися. Вантажне судно забрало її в Європу.
Як і у випадку з Умбілою, нам не раз ставало в пригоді «радіо джунглів» — барабан. Доводиться тільки дивуватися, яку складну роль він виконує. Вміти користуватися як слід барабаном навіть для негрів непроста справа. Треба мати добрий музичний слух і вміти так передавати звістку в усіх напрямках, щоб її зрозуміли часом по ледь чутних звуках.
За звичаєм кожен юнак, перш ніж його приймуть у коло дорослих, навчається у когось із старших вести розмову на барабані, але опановують цю науку не всі.
Що швидше рухаються палички, то краще чути сигнали. Б'ють у барабан обома руками. В залежності від змісту повідомлення змінюється ритм передачі. Розрізняють також високі і низькі звуки.
Не в усіх племенах барабани однакові. В Анголі вони зовсім не такі, як у Камеруні. Ними й користуються по-різному: тут — стоячи, там — сидячи. Найуживаніші —щілинні барабани. Деякі мають тільки невеликий квадратний отвір. У пігмеїв за барабан править видовбаний стовбур дерева з щілиною. Є також барабани, обтягнені шкірою. Стінки у них різної товщини. Від цього звук у барабана буває дзвінкий або глухий.
Щоб можна було викликати потрібну людину, кожній дитині при народженні дають, крім звичайного імені, ще й ім'я для барабана, яке здебільшого успадковується від предків. Якщо треба передати якесь повідомлення, то спочатку, щоб привернути увагу, вибивають три глухих звуки. Далі тричі повторюють ім'я того, кого викликають, потім уже на високих тонах передають саме повідомлення, а наприкінці — ім'я того, хто передавав.
У негрів чудова тема для розмови на барабані — поява білого. Вони повідомляють не тільки про його зовнішність, а й про вдачу. Негри — допитливий народ, і їм теж, як і всім людям, хочеться знати новини. Навіть про подію, що потребує довгої розповіді, вони сповіщають барабаном.
Якщо в джунглях, степу чи савані з'явиться якийсь чужинець, для місцевого населення це неабияка новина. Одне плем'я сповіщає про нього іншому. Я не раз переконувався в цьому на собі. В яке б віддалене селище в джунглях я не потрапив, до моєї появи вже були підготовлені. Якщо негр заблукає в лісі, йому треба тільки не розгублюватись. Коли в селищі помітять його відсутність, на допомогу відразу приходить барабан, і той, хто заблукав, або сам іде на звук барабана, або його знаходять інші негри.
Білим важко збагнути таємницю мови барабана, бо обрядові закони забороняють неграм розголошувати її чужинцям. Я багато років робив усе, щоб навчитися розуміти барабан, однак те, що я дізнався від мешканців саван та великих тропічних лісів, мовами яких я добре володів, нічого мені не дало, бо негри не могли пояснити мені основного. Колись я чув про білого, котрий розумів сигнали барабана племені дуала. Його, нібито, навчив цього негр-камерунець. Я не міг сам перевірити, чи це правда. Проте я знав одного німця, власника плантацій какао у Центральній Африці, який прожив серед негрів років тридцять і останнім часом виконував у своєму селищі обов'язки барабанщика. Він передавав у сусіднє селище майже всі сигнали і вмів пояснити їх мовою місцевого населення. Мабуть, це єдина біла людина, якій пощастило досягти цього.
МАКУМБА ВИГАНЯЄ ДИЯВОЛА
Чорне населення португальської Анголи на західному узбережжі Африки належить до великого народу банту, який складається з багатьох окремих племен. У провінції Лунда, що лежить між річками Кванго на заході, Лунгвебунго на півдні і Касаї на сході, притоками Конго та Замбезі, живе плем'я квіоко. В Лунді містяться найбільші родовища алмазів цієї багатої на копалини країни, скарби якої дістаються не неграм, а виключно Португалії. На сонну хворобу у Лунді майже не хворіють.
Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.
