На ніч вона не пішла додому, — сподівалася, що вночі, може, виберуть воду. Вона лягла долі біля того каменя, зібгавшися, як клубочок. Якийсь жалісливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то підводилась і дивилася, як біля шахти робили люди, чудно осяяні червоним світом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись одні, приходили інші замість їх, а робота все не дороблялась, а в ямі все була вода. Маруся даремно дожидалася всю ніч.
Вранці вона знову сіла на каменюку. Сівши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, — відразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будівля здалека — все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотіла зрозуміти, що це таке, і ту ж мить упала додолу, непритомна.
Прочнулася Маруся в Горпининій хаті на полу. Спершу вона не зрозуміла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що біля вікна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?
Горпина озирнулася й побачила, що дівчина дивиться на неї.
— Вже прокинулася? — промовила вона й підійшла до Марусі. — А що, як тобі?
— Та нічого, — відмовила Маруся. — А чого це я, тітко, у вас?
— А того, що ти вчора вранці зомліла коло шахти, а мій Петро там робив і тебе сюди приніс.
— Учора вранці? А сьогодні хіба який день? — спиталася Маруся.
— Сьогодні четвер.
— Четвер? — скрикнула Маруся. — А татко?
— Татко? — А ось стривай, скоро й про татка довідаємось, — ось-ось уже воду витягнуть усю.
— Хіба й досі ще не витягли?
— Ні.
— Четвертий день?
— Еге.
— А я ж як це?
— Та вчора вдень і вночі, і сьогодні все спала, хвала богові. Як тобі тепер?
— Анічогісінько, я піду туди.
— Ні, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобі треба тепер попоїсти.
— Ой, тітко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!
— Ну, на, напийсь, тільки не води: я тобі молока дам.
Маруся жадібно випила молоко.
— Ну, лягай же, дочко, та лежи, — промовила Горпина. — Відпочинь! А мені треба на часинку піти з хати. Я зараз прийду, — тільки до Мотрі збігаю.
Горпина напнулася хусткою й пішла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати.-їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побігти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустріне татка.
Вона схопилася, швиденько вбулася й вибігла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було більше, ніж звичайно. Підходячи, Маруся почула слова:
— Вагончиком спуститися, вагончиком!
— Так не пройдеш туди — грязюка, слизько; а вагончиком можна.
Марусі перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила проміж людьми аж до шахти.
Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугіль. З його одірвано верхню дошку, й один робітник сів у його.
— Ти ж гляди, — наказував йому штегер, — скоро що не так, — гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долізти куди треба.
— Боже благослови!
— Рушай!
Шахтар перехрестився. Повагом почав іти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.
— Стій! Стій! — почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.
— Назад!
Барабан закрутився назад, кодола коротшала, і за кілька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.
— Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.
— Яку дорогу?
— З дощок намощену, що по їй вагончики бігають. Далі не проїдеш.
— Що його в бога робити? — бідкався штегер, — біжіть до управителя!
Один побіг. Управитель зараз прийшов і звелів спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тієї, де вода була. Шахта була сторчова, і в неї можна буде спуститися просто в цебрі.
Всі кинулись до тієї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бігла, щоб не зостатися позаду.
— Давай цебер! Чуєш, швидше! — гукав штегер. Поспішаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.
— Спускай!
Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.
Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник, — барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.
Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.
— А що? як? — почали всі його питатися.
— Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.
Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба — це щоб підкріпити тих, які ще живі.
— Боже поможи!
— Спускай!
Цебер з людьми зник у ямі.
Маруся протовпилась аж до шахти.
— Та чого це тут дівчина? — скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.
Маруся стояла над шахтою.
Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.
— Довго шукають! — сказав хтось.
— Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!
І знову всі замовкли, дожидаючися…
Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всім, а найбільше Марусі! Звістки з шахти не було ніякої.
Врешті мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, і дзвоник дзеленькнув. Всі стрепенулися.
— Тягни!
Барабан пішов спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… дві… три — і ось, ось цебер!..
В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержу вав обрятованого чоловіка.
Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.
— Багато живих? — спитавсь управитель.
— Усіх троє, — відмовив штегер, — оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.
— А ті?
