бруд не змити, що він залишиться назавжди як рубці, як опіки…
Смішно, мені ще зовсім недавно хотілось експериментів і ось, будь-ласка, мрії збуваються…
Не було навіть сил обуритись. Вони, звісно, порушили всі можливі закони, але в нашому світі можна обійти що завгодно, тим більше 'за особистого сприяння представників правлячої династії…'
А втім, ми самі винні. Ніхто ж нас не силував обманювати інших. Пригадую, мені це навіть подобалось…
Собі, мабуть, можна вибачити все. Але мені все ж таки цікаво, як саме виправдовує себе Тоні, мій добрий єзуїт, в котрого я майже встигла закохатись? Мені надзвичайно цікаво. Він дивиться повз мене, мій чарівний монстр. Відводить очі…
Ми змогли пережити випробування брехнею. Хто ж знав, що випробування правдою виявиться настільки нестерпним?
Ректор озирнув нас своїми риб’ячими очима. Уважно, зацікавлено, мовби спостерігаючи за новим видом зеленої тлі… А може ми і є — новий вид? Покоління без совісті і сорому, покоління містифікаторів… Мутанти людського роду…
Я тихо розсміялась. Ми — покоління переможців. За нами майбутнє.
ВИСНОВКИ
Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.
Будь— яке навчання -це обман, адже нас вчать ті, хто має над нами владу.
Втім, влада — це теж обман. Це — наркотичне зілля, яке викликає ілюзію контролю. Приємну і небезпечну ілюзію. І згодом будь-який 'керманич долі' — керівник, вождь, маніпулятор — потрапляє у залежність від цього наркотику, починаючи служити йому, у релігійному запалі жертвуючи все, що має.
Власне, релігія — це такий же обман, поєднання абсурду і ритуалу. Вірю, бо безглуздо… Люди невибагливі. В них свій шкурний інтерес — страх або сподівання винагороди. 'Бо велика нагорода чекає нас на небесах…' Чекає, звісно. Бог-любов, навколо якого обертається невибагливий всесвіт…
Любов, звичайно — теж обман, незгірш за інші. Клондайк, куди стікаються тисячі золотошукачів. Шукачів щастя, яких самих ошукують… Любов — це взагалі надзвичайно безглузде явище. Адже люди добровільно погоджуються закрити очі на правду, довіряючи свою долю першому-ліпшому… Втім, дурість, як казав мудрий Еразм, — провідник і покровитель суспільства.
Зрештою, суспільство — це також обман. Чи, радше, — театр. Ми дуримо інших, інші роблять вигляд, що вірять. А ми вдаємо, що віримо їм. І навіть, буває, плескаємо в долоні, в захопленні від гри. А як інакше можна жити у світі, де кожен має по кілька облич, де слова — це трясовина, на дні якої марно шукати зміст?
Отож, школа — це ін’єкція обману, яку ми отримуємо в ніжному віці, щоб зуміти вижити у світі лицемірства, чи то пак, лицедійства… Школа — це плацдарм для військових вчень, де ми випробовуємо свою силу, щоб потім, озброєними і небезпечними, вирушити в світ. І горе тому, хто так і не зуміє створити з себе бойову одиницю. На нього, щирого і відвертого, ніхто не чекає, таких, переважно, кличуть невдахами і нездарами. Звісно, вміння переконливо дурити — це й справді велика вдача, щедрий дар.
Всі ми потроху — народні артисти. Однак, є такі, хто вміє дурити професійно, для кого обман — покликання і сенс життя. Таким людям збрехати набагато легше, ніж сказати правду. А знаєте, чому? Правда — це слабкість, це демонстрація власної вразливості… Отож, їм просто страшно. Нині ця параноя набуває епідемічного розмаху. Брешуть всі, відчайдушно, розпачливо… Щоб потім, на самоті, напитись до очманіння або ридати, душачи подушку в обіймах.
І це — теж наслідки нашого виховання. Ми вчимося бути безжальними до себе і до інших, нехай там як не пропагують ідеологію 'другої щоки'. Безжальними, тому що світ належить першим. Тому що виживає сильніший. Цього теж навчають в школі, бо школа — слуга суспільства, а суспільство — заручник прогресу. Прогрес, поступ якого все пришвидшується, в свою чергу, неможливий без природного відбору. А природний відбір безжальний.
Отож, ми самі прирекли себе на брехню. Затиснені в кут, ми будемо дурити себе і інших, аж поки нас не замкнуть в камері з м’якими стінами… А може, ми призвичаїмось? Може, нас врятує своєчасна мутація, що дозволить нам протистояти параної неминучого прогресу?
Еволюція продовжується?
ВІДГУК КЕРІВНИКА
На мою думку, робота Ірми Коник цікава в першу чергу не якимось незвичним ракурсом, не заплутаним сюжетом, але актуальністю ідеї. Ця ідея мусила прозвучати рано чи пізно, а Ірмі просто вдалося вчасно підхопити і розвинути тему.
Ідею, про яку йдеться, не артикульовано в самому тексті, втім, я не назвав би цей факт недоліком роботи. Приблизно такою ж є логіка загадки — те, мається на увазі, не повинно вимовлятися, інакше вправа втрачає сенс.
Однак, я змушений заповнити цю лакуну аби адекватно оцінити текст. Основну ідею роботи можна було б сформулювати наступним чином: девіантна поведінка інституалізується суспільством лише після того, як її було переведено на професійні рейки. Так, вульгарна бійка перетворюється на мистецтво єдиноборства, підглядання та підслухування — на професійний шпіонаж, проституція — на інститут гейш. Цей перелік можна продовжувати.
В даному випадку йдеться про містифікацію та обман. Непереборна схильність до обману є патологією невротичної, а іноді і психотичної природи. Така поведінка часто приносить шкоду навколишнім і тому, безперечно, вважається девіантною. Втім, за часів модернізації ставлення до багатьох девіацій змінюється. Авантюристи, шахраї і так звані трікстери стають героями кінофільмів і романів. Згадаймо Борхеса з його схильністю до літературних містифікацій, Фаулза з його культом мага-містифікатора, Еко і його 'гру з читачем'…
Я не беруся стверджувати, що прихильність до містифікації є 'хворобою' виключно нашої епохи. Проти цього свідчили б численні приклади, з міфів та епосу різних народів. Однак, основна відмінність між ставленням до містифікації в архаїчні та модерні часи полягає в статусі містифікатора: раніше право вводити в оману належало божествам чи епічним героям, тоді як сьогодні на це право претендує перший ліпший. Тому, власне, і було профанізовано поняття 'трікстера', яке нині прикладається ледве що не до звичайного шахрая.
Професіоналізація обману повернула б містифікацію зі сфери профанного, якщо не до сакральної сфери, то, принаймні, до царини, де володарює ритуал. У вступі авторка роботи наголошує, що влада вчителів тримається на духовному авторитеті. Вона не розвиває цю тезу, хоча варто відзначити, що навчання — це не лише містифікація, не лише обман, але й ритуал. Це робить школу набагато більшим, ніж 'гротескна модель суспільства'. Школа Містифікації, винайдена Ірмою Коник, могла б стати храмом обману, де містифікація є святинею, а отже, самоціллю.
Суспільство, де обман здійснювався би спеціально підготованими професіоналами, було би суспільством зомбі, індивідуумів, чия поведінка легко прораховується і програмується. Безрадісна перспектива.
Втім, у досвіді викладачів Школи Містифікації, законспектованому Ірмою Коник, можна легко впізнати факти і тенденції, властиві нашому суспільству. Це змушує задуматись, чи не живемо ми, часом, саме в такому запрограмованому світі?
Я вважаю, що кваліфікаційна робота Ірми Коник відповідає вимогам атестаційної комісії і рекомендую її до захисту.
Проф. С. Ольберт
1. James A. Wylie. The History of Protestantism. http://www.whatsaithth escripture.com/Voice/History.Protestant.v3.b24.html#
2. Jerry Sheffeld. The mystification cultural tradition. — Oxford, 1998. — 344 p.
3. Александр Дугін. Конспірологія. Парадигми змови.
