А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя — до зірок.
— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: — Іди вже…
— Піду…
Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.
— Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.
— Ну, ходіть до мене! Ходіть! — шепотів люто.
— Дядьку Романе…
Почув тоненький голосок — і впав під копу.
— Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!
— Дядьку Романе… — Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.
— Йо! Та це ж вона! — Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.
— О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.
— Якби ж сама знала? Ноги привели…
Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.
— Дитино золота! Русалонько…
— Ой! Дядьку Романе, не підходьте! — перелякалася.
— Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.
Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
— От якби стоячки…
— Не бійся.
— Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
— Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.
Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
— Так то була… не любов?
— Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
— А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
— От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
— У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
— Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
— Не знаю… Як сліпа.
— А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
— Справді?
— А як сама…
— Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
— Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
— Яв чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.
— Скидай свої чоботи! — теж сміється.
— У мене п'ятка в «Лісовій пісні»!
— А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю… І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
— Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема… — Іди…
— Можна я до вас прийду завтра вночі?
— Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.
— Бувайте…
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
— Боже, на що я насмілився? — Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. — Льонька мене вб'є…
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
— Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
— З розсолу…
— Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
— Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…
— Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.
— Чого?
— Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…
— Мамо, завтра п'ятниця…
— От холєра! — татко ледь розсолом не поперхнувся.
— А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… — У Катерини аж сльози на очах. — І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама — грошей нема.
— Олія є… — Катерина своєї.
— Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!
— Доню, кажи мені, — мамка наполягає.
— Мамо, мені ліфчика треба…
— Що?! — татко аж підскочив. — Що ти сказала?!
— Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.
Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:
— Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…
— Мамо, чого татко так?.. — Катерина до мамки притулилася, а та сміється.
— Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…
— Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…
— Хто каже?
— А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…
— Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?
— А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж — хоч скач! Мамо…
— Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє. — І зимові чобітки подивимось? І пальто?
— Та подивимося на все, от тільки купити…
— А ліфчика?
