? Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
? Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ? народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
? Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
? Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
? Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
? Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
? Свій свого злякався, ? добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ? Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
? Вона мене пізнає, ? тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
? А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
? Це я накидала, ? з гордістю сказала дівчинка. ? А перед ним ще й жаливи натрусила.
? Для чого?
? Ніби не догадуєшся?
? Ні.
? Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ? і по гадині, і по гадині...
? Ти? ? вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ? І не злякалась?
? Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
? От молодець!
? А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
? Це ж якого ? чумацького?
? З рибою і димом, ? засміялась Люба. ? Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
? Не хочу.
? І чим тебе частувати?
? Нічим.
? Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
? Є чим журитись людині, ? спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
? Що ж у тебе, Михайлику? ? одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
? Ет, і говорити не хочеться.
? А ти скажи, ? може, полегшає.
? Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ? повторюю мамині слова. ? Перша журба ? нема людської хати, друга ? стоїть наша земелька перед торгом, а третя ? лежить невідома дорога, мов горе.
? Невідома дорога? ? зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ? Куди ж вона лежить, Михайлику?
? Далеко-далеко.
? Далі Вінниці?
? Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
? Ой, лишенько! ? аж скрикнула дівчина. ? Як же там люди без лісів живуть?
? Живуть, позвикали.
? А чим вони палять?
? Кураєм, соломою.
? І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
? Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
? Попроси гарненько його.
? Мама вже й сльозами просила.
? А батько що?
? Сердиться.
? Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
? Чого?
? Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ? засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
? Михайлику, а в степах і суниць не буде? ? охопивши руками коліна, запитала Люба.
? Ні.
? А що ж там буде?
? Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
? То вже байка.
? Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
? Поїж, Михайлику.
? Не хочу.
? Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ? поклала руку на шматочок сонця.
? Точнісінько так і мама каже.
Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
? Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.
? Це забудеться.
? От і не забудеться, ? зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.
? То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.
? Нічого ти не знаєш, ? правдиво подивилась на мене Люба. ? І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
? Це вже як тато закомандують.
? Отак і в нас ? тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?
