Коли Генріх повернувся до свого кабінету, тут. крім генерала, була і графиня Марія-Луїза. Вона стояла біля вікна, зодягнена в амазонку, як завжди, коли виїздила на прогулянку.
— Бароне! Поясніть мені, будь ласка, чому це мене не випускають з мого власного замку? — в голосі Марії-Луїзи чулися нетерпіння і образа.
Генріх запитливо позирнув на Бертгольда.
— Це я наказав нікого з замку не випускати! — кинув той.
— Але по якому праву? — обурилася Марія-Луїза, як і раніше, звертаючись до Генріха.
— Даруйте! Прошу познайомитися — мій тесть генерал Бертгольд. Графиня Марія-Луїза Рамоні.
Бертгольд підвівся і вклонився, Марія-Луїза ледь кивнула.
— То, може, генерал Бертгольд пояснить причину, чому мене не пускають?
— Я можу дозволити вам вийти лише за однієї умови: ви пообіцяєте повернутися назад до другої, тобто до чотирнадцятої години, як кажуть військові.
— А якщо пізніше? Мене не пустять?
— Повторюю — дозволяю вам виїхати з замку, але повернутися ви маєте до чотирнадцятої години.
Марія-Луїза почервоніла, потім зблідла від образи і вийшла, не сказавши нікому ні слова.
— Гонориста племінниця у старого Рамоні! Пізнаю його риси, — посміхнувся Бертгольд, роздягаючись.
— Вона наречена барона Штенгеля.
— Штенгеля? — чомусь вражено перепитав генерал.
На якусь мить він замислився:
— А, пусте! Знайде іншу! Де в тебе ванна?
Генріх не насмілився запитати, чому то Штенгель має шукати собі іншу наречену. Йому не хотілося зайвою цікавістю насторожувати Бертгольда. Він добре бачив зміну в ставленні генерала до себе, ця зміна поки що нічого хорошого не віщувала. Правда, завтра вони мають разом звідси виїхати, але пропозиція Бертгольда обмінятися заповітами не подобалася Генріху. Нещасливий випадок у дорозі, від якого Бертгольд хотів застрахувати себе на два мільйони марок, що належали Генріху фон Гольдрінгу, міг статися не тільки з вини партизанів, а й з допомогою самого Бертгольда, коли в його кишені лежатиме доручення, адресоване Швейцарському банку. Але що він хоче зробити з греблею? Чому не випускають людей з замку? Невже в останню ніч мають статися якісь події? А все-таки шкода старого Лерро! Кубіс інсценував параліч серця, хоч знав усю безцільність смерті Альфредо. Адже копії креслень вже лежали у нього в кишені…
— Навколо замку саперна частина провадить якісь роботи! — пошепки сповістив Курт, увійшовши до кабінету.
Генріх кинувся до вікна, що виходило на подвір'я:
— Тобі приснилося, певно. Я нічого не бачу…
— Не там, не там! У парку!
Справді, в парку солдати саперної частини свердлили скелю.
Генріх зблід. Тепер він зрозумів, чому Бертгольд наказав нікого не випускати з замку.
— Курт! — звернувся Генріх до денщика, — де Лідія?
— Не знаю!
— Кажи правду! Мені відомо, що ти зв'язаний з нею і допомагаєш їй. Це ти, дізнавшись від мене про відправку солдатів італійців, сказав їй, а вона попередила партизанів. Це ти дізнався про загрози Лемке і попередив її. Я все знаю, Курт, і… хвалю тебе за це! Зараз у нас лічені хвилини. Ти можеш зв'язатись з Лідією?
— Так! — рішуче відповів Курт і виструнчився.
— Треба, щоб вона сповістила кого слід, що сьогодні ввечері — години не знаю — греблю і електростанцію, очевидно, висадять у повітря…
— Боже мій! А містечко?
— Нічого більше сказати не зможу, бо й сам ще не знаю. Передай, що відразу після комендантської години я буду міняти варту на греблі. Ти зможеш це зробити, Курт?
— Зможу!
— Коли?
— Негайно. Тут е хід, про який есесівці ще не знають.
— Тоді поспіши! Але пам'ятай: якщо вечором я виїду з замку, а тобі з якихось причин доведеться лишитися тут, негайно тікай. Розумієш?
— Яволь!
— Ну, йди… Ні, стривай!
Генріх зняв з руки золотий годинник.
— Візьми його, Курт, на спогад. Бо, може, й не доведеться нам поговорити більше віч-на-віч.
На очах Курта з'явилися сльози:
— Данке!
Генріх обняв Курта, і вони міцно поцілувалися.
Коли за Куртом зачинилися двері, у Генріха похололо на серці. «Один, зовсім один, — подумав він, — жодної близької людини, на допомогу якої я можу розраховувати!»
Згадавши про доручення Бертгольда, Генріх подзвонив Лемке.
— Генерал наказав бути в мене рівно о чотирнадцятій нуль-нуль! — сухо сповістив він, навмисне не називаючи ні прізвища, ні звання Лемке.
— Яволь! — відповів начальник служби СД. — Як себе почуваєте, бароне?
— Всупереч вашим сподіванням, непогано!
Штенгелю довелося дзвонити мало не чверть години. Телефон не відповідав. Нарешті, після довгих зусиль, пощастило зв'язатися з кабінетом Штенгеля.
— Що потрібно? — почулося малопривітне запитання поганою німецькою мовою.
— Негайно покличте майора Штенгеля! — наказав Генріх. У відповідь почулася найкрутіша лайка, сказана російською мовою з українським акцентом.
Для Генріха вона пролунала, як музика.
— Хто говорить? Хто говорить? — кричав він у трубку.
Але телефон мовчав. Зумера не було чути.
У цей час пролунали далекі постріли.
— Генріх! Генріх! — гукнув Бертгольд з дверей ванної кімнати. — Дізнайся, чому і де стріляють!
Генріх вийшов у коридор і зіткнувся з Штенгелем. Рука в нього була поспіхом перев'язана, через бинт просочилася кров.
— Де генерал? — істеричним голосом вигукнув Штенгель.
— Що сталося? — напіводягнений Бертгольд вийшов з ванної кімнати, рушником витираючи вкрите потом обличчя.
— На заводі бунт! Внутрішню охорону обеззброєно! Точиться бій з частиною зовнішньої охорони! — мало не кричав Штенгель.
— Спокійно! Спокійно, майоре! — спинив його Бертгольд і повернувся до Генріха. — Які в твоєму розпорядженні є сили?
— Рота єгерів, два взводи парашутистів, один взвод чорносорочечників.
— Негайно на допомогу зовнішній охороні!
Генерал підійшов до телефону і подзвонив Лемке:
— Лишіть при собі лише кількох солдатів. Решту на підтримку зовнішньої охорони заводу. Мерщій!
Віддавши це розпорядження, Бертгольд спокійно повернувся до Штенгеля.
— Завод оточити. Керувати операцією накажіть від мого імені Кубісу. Самі повертайтеся сюди! — лаконічно наказував він Штенгелю, продовжуючи одягатися. — І ви, начальник охорони, допустили, щоб ці напівлюди збунтувалися і обеззброїли ваших солдатів!
Штенгель мовчав, кривлячись від болю, — Генріх не зовсім кваліфіковано перев'язував йому поранену руку.
