спинився.
— Пробачте, гер оберст, ще одне запитання: а скульптура канцлера Бісмарка, яку я того вечора звалив, ще ціла?
— Ціла, ціла, і я сподіваюсь, що ти побачиш її на власні очі.
Коли Генріх вийшов, Бертгольд підійшов до вікна, розчинив його навстіж і довго вдивлявся у далекий обрій.
Осінні важкі хмари, що насувалися зі сходу, пливли так низько над землею, що, здавалося, ось-ось черкнуться об вершечки дерев, дах школи, де розташувалася канцелярія відділу І-Ц, похилу дзвіницю дерев'яної церковки, яка височіла навпроти шкільного подвір'я. Набридла, остогидла картина! Але скоро може все змінитися…
Ні, сьогоднішній день почався дійсно щасливо! Така багатозначна розмова з Гіммлером, а потім цей перебіжчик. Скидається на те, що він справді син барона фон Гольдрінга. Інакше, звідки він міг знати такі інтимні подробиці? Але син Зігфріда, спійманий на гарячому, міг перемайнути на бік Рад. За гроші чи під страхом смерті… Він, Вільгельм Бертгольд, не такий довірливий дурник, яким прикинувся. Але що б там не трапилось, однаково справа повертається на його користь.
Оберст вдруге сьогодні зраджує себе і поринає у мрії. Мабуть, ці мрії сягають дуже далеко, бо він обсмикує на собі мундир, виструнчується і, надавши своєму обличчю вираз поблажливої зверхності, підходить до чотирикутного дзеркала, вправленого в спинку дивана. З дзеркала на нього дивиться набундючене широке обличчя з маленькими сірими очицями під кущиками рудуватих брів і м'ясистим носом. Оберст пригладжує щіточкою руденькі маленькі вуса а-ля Адольф і підходить до дивана ближче. Тепер голови не видно, зате можна побачити всю поставу. Що ж, оберст з неї задоволений: сталевого кольору мундир з чорним коміром добре облягає кремезні плечі і широкі груди, на світлих бриджах жодної зморшки; високі, добре начищені чоботи вилискують. Такий вигляд і мусить мати бездоганний офіцер навіть у поході. Так, оберст Бертгольд задоволений з себе, задоволений з сьогоднішнього дня.
— Все йде на добре! Все йде на добре! — каже він, потираючи руки, і йде до свого письмового стола, щоб ще раз проглянути документи Генріха.
Вільгельм Бертгольд надто довго служив у німецькій розвідці, щоб у нього збереглася бодай найменша довіра до людей. Кожну людину він розглядав як потенціального злочинця, якому рано чи пізно доведеться відповідати на запитання гестапівського слідчого. В кожному людському вчинкові він шукав проявів користолюбства як пояснення поведінки.
Широко розкривши перед Генріхом фон Гольдрінгом свої обійми, Бертгольд діяв по натхненню, без заздалегідь обміркованого плану, бо у нього не вистачало часу, щоб його скласти. Але згодом, оцінюючи свою поведінку, він цілком її схвалив і був дуже задоволений з того, як майстерно він розіграв свою роль благородного і розчуленого друга старого Зігфріда.
Саме ця роль давала йому найбільші переваги.
Якщо перевірка підтвердить, що перебіжчик справді той, за кого він себе видає, і що керували ним дійсно патріотичні почуття, о, тоді він, Бертгольд, покаже себе в найкращому світлі! І перед цим юнаком, і перед командуванням. Поголос про його благородний вчинок безумовно створить навколо його імені своєрідний ореол людини не лише розумної, але й сердечної. Що ж до самого Генріха фон Гольдрінга, то він навічно зв'яже його почуттям подяки.
Коли ж виявиться, що під личиною фон Гольдрінга ховається ворог, якого він, Вільгельм Бертгольд, пригрів лише для того, щоб швидше викрити, приспавши його пильність, — тоді знов-таки за Бертгольдом укріпиться слава досвідченого розвідника.
У обох випадках він виграє!
Документи, які мав при собі перебіжчик, його фамільна схожість з Гольдрінгами, а, головне, ті подробиці, які збереглися в його пам'яті з дитинства — все це свідчить, що Вільгельму Бертгольду справді довелося першому привітати сина свого давнього друга. Але перевірка не завадить. У таких справах не можна покладатися ні на власну інтуїцію, ні на вірогідність розповіді і документів. Краще тричі перевірити, ніж один раз помилитися!
До того ж ще невідомо, що спонукало Генріха фон Гольдрінга, який міг асимілюватися в Радянському Союзі, перейти на бік німців!
Правда, юнакові двадцять один рік, отже, ним може керувати таке почуття, як бажання помститися за батька, а коли він був вихований в патріотичному дусі, то й бажання повернутися на батьківщину. Але, мабуть, головне все ж не в цьому. А в тих двох мільйонах марок, які лежать у Швейцарському національному банку. Коли б Генріх фон Гольдрінг далі залишився в Радянському Союзі і жив під вигаданим прізвищем, цієї спадщини він одержати не зміг би.
«А може, він і перейшов до нас саме для того, щоб одержати цю спадщину, а потім повернутися до Росії? Може, його до нас заслано спеціально?»
Сумніви не давали спати Бертгольду протягом усієї ночі, а вранці-рано підвели з ліжка. Так, треба якнайшвидше все з'ясувати! Адже у нього такий чудесний план щодо Генріха: молодий, красивий, барон і… два мільйони марок! Ну, чим не чоловік для його Лори? Кращого не знайти!
Щоб прискорити справу, Бертгольд вирішив сам керувати перевіркою особи Генріха фон Гольдрінга.
Викликавши керівника відділу агентурної розвідки гауптмана Кубіса, він наказав йому зібрати всі відомості про вихованця Одеського піхотного училища Антона Степановича Комарова.
— Про наслідки доповісти особисто мені! — суворо наказав оберст гауптману. — І не тягніть, зробіть якнайшвидше!
Поки Кубіс зв'язувався з своєю агентурою, Бертгольд взявся за перевірку по іншій лінії: він запросив з архіву розвідки в Берліні справу Зігфріда фон Гольдрінга. Якщо Генріх сказав правду і дійсно допомагав батькові, це тепер легко буде встановити.
Увесь цей час Генріх фон Гольдрінг поводив себе дуже скромно. Він ніколи з власної ініціативи не заходив до Бертгольда, ні до чого не виявляв будь-якої цікавості, крім газет, які читав цілими днями, переглядаючи навіть архіви за минулий час. Це було зрозуміло: адже юнак жадібно хотів знати, чим і як живе його батьківщина, від якої він був відірваний довгі роки.
Приблизно за тиждень після першої зустрічі Бертгольд викликав Генріха до себе на квартиру. Перед тим він звелів приготувати вечерю на дві персони, поставити пляшку горілки і вина.
— Не заперечуєш, коли ми повечеряємо разом? — запитав оберст, задоволений враженням, яке справив на Гольдрінга добре сервірований стіл.
— О гер оберст! Якби ви знали, як я скучив за родинним затишком, німецькою мовою і взагалі за культурною обстановкою, ви б не питали мене про це!
— От і добре, сідай! Чого тобі налити? Втім, можна й не питати — ти, звичайно, звик до російської горілки! Признатися, я теж її люблю — не можна навіть порівняти з нашим шнапсом…
— Дозвольте мені налити вина, я зовсім не п'ю горілки…
Ця заява трохи насторожила оберста. Він сам не раз інструктував агентів про правила їх поведінки, і особливо підкреслював, що перша заповідь для розвідника — не вживати алкогольних напоїв.
— І зовсім не п'єш?
— Дозволяю собі не більше чарки коньяку і склянки сухого вина.
— Вино є, а коньяк зараз буде. — Бертгольд дав розпорядження денщику.
— Слухай, Генріх, — запитав Бертгольд ніби ненароком, коли вечеря вже наближалася до кінця і щоки Гольдрінга трохи почервоніли від випитого, — ти не пам'ятаєш справи Нечаєва?
— Василя Васильовича? Колишнього начальника ДПУ в тому місті, де ми жили з батьком на Далекому Сході?
— Так, так! — підтвердив Бертгольд.
— Чудово пам'ятаю! Адже я написав анонімку на нього.
— Скажи, в чому суть цієї справи?
— Нечаєв якось на полюванні познайомився з батьком, і потім вони часто ходили полювати разом.
