Кролик

балію, накрив кружалом. Поправив ковдру на залізному ліжку (тут він спав улітку), сховав до кухонного столика брудні тарілки. На веранді, нагрітій сонцем, дихати не було чим.

Нелька помила руки в рівчакові, плеснула в обличчя, втерлася ріжком хустки. Ішла через Копитнів город, наче щодня його топтала.

Вуличка була безлюдна, по дворах самі кури бродили, але Семен на всяк випадок засмикнув фіранки. Нелька підперла плечем одвірок, склала руки на грудях:

— Так де ж ваш кролик, Семене Миколайовичу? Копиток тремтячими пальцями повернув ключ у дверях і хутко вхопив жінку за вогкі, прохолодні руки.

— Що кролик, кролик — це ми завжди, по-сусідськи, я думав — побалакаємо з тобою культурно, делікатно, про те, про се, про любов…

— Стільки літ од мене одвертались, червоним ліхтарем прозвали, а тут про любов згадали…

— Та я завжди до тебе, Нелько, всією душею і відповідно, але авторитет не дозволяв, приклад я мусив показувать по всіх параграфах, понімать треба!.. — аж крикнув Копиток і ніби всі сили на той крик розтратив, бо хрипко зашепотів: — Ти, Нелько, приляж, а я — біля тебе, щоб тепленько…

— Та воно й так жарко! — безтурботно засміялася жінка.

А Копиток уже, тремтячи всім тілом, наступав на неї, поки й не повалив, наче сніп, на ліжко. Гарячкове завовтузився біля жінки, щоб переконатись через якусь хвилину, що всі старання марні: в поле, та нема плуга. «Усякому плоду свій час у житті,— подумав з гіркотою, не знаючи, куди подітися від сорому, — і ніхто прожитого дня не поверне. А мені, бач, закортіло зелених яблучок пізньої осені. Трапляється, що зацвітає яблуня восени, але цвіт той не тривкий…» До болю в грудях стало шкода себе, життя прожитого. Наче не жив, а на вітрині весь вік стояв. Із сімнадцяти літ, можна сказать, на видноті…

Семен важко підвівся з ліжка, прочовгав до вікна, закурив.

— Ось так, Нелько, й живемо: у голові ще свайба, а в матні — похорон…

Нелька розгляглася на Семеновому ліжкові, наче у себе вдома, й дивилася кудись повз нього з-під напівопущених повік. Обличчя її було все у зморшках, друге підборіддя видималося, наче воло в курки. І що він у ній таке побачив?

Копиткові раптом подумалося, що Софія може повернутися тим же таки автобусом: купить у гастрономі біля станції хліба — і будьте здорові. Незатишно стало, мулько. Та й чого їй тут розлежуватися, Нельці?

— Ну ти йди вже, сусідко, йди… — не впізнав свого голосу, такий хрипкий став.

Нелька рвучко, наче молода, підхопилася з ліжка, обсмикнула спідницю, застібнула верхній ґудзик на кофті.

— Давай, Семене, кролика.

Усе нутро Копиткове збунтувалося:

— Та за що ж кролика, Нелько?!

Жінка байдуже знизала плечима і знову опустилася на край ліжка.

— Хай Софійка прийде та нас і розсудить…

Копиток тільки крякнув, нахилившись, дістав з балії кроля — добрих два кілограми той важив, дарма що молодий. А ще шкурка. На базарі з руками одхопили б. А Нелька взяла наче зароблене — і спасибі не сказала.

Ішла стежкою через Копитнів город розгонисте — литки блискали, і кофта, напнута на грудях, горіла на сонці. Але Копиток бачив лише кролика під її рукою. Перестрибнула через рівчак, наче перелетіла, і кролик з нею. Червінця дали б на базарі за кроля, не торгуючись…

— Збрешу Софії, що дикі собаки кроля вкрали. Розплодилося їх по ярах, нема кому постріляти, хіба ці вчені бригадири за порядком дивляться… — сказав уголос і злякано озирнувся.

Але нікого не було поблизу, лише в кінці вулички маячила жінка з сумкою, може, Софія, а може, й не вона. Сонце вибралося в зеніт, припікало, земля теж дихала теплом, але Копиток зняв з одвірка куфайку. За плечі хапало.

1977