Загрузка...

до гурту Шептало.

Власний голос навіть йому самому видається чужим.

— Що, за пугою нудьгуєш? — скалить до сонця зуби коростявий мерин.

— Без пуги, властиво, і тут не обходиться, — чомусь нервує Шептало. — Та й спробуй інакше з нашим братом. Загал — він полюбляє строгість. Був би ти конюхом…

— Я б не був конюхом, — переконано каже мерин.

— Усі ми розумні, доки… — Шептало пробує пригасити роздратування, але марно: злість хтозна на кого забарвлює кожне його слово. — Степан теж даремно не вдарить. Б'є, бо заслужили. Він — один, а нас у табуні — десятки. Тільки дай волю — бригаду рознесуть. Така нагла кінська натура. Звісно, під Степановою рукою бути — не овес жувати. Але якщо нутро в тебе багате, що для тебе той Степан?

Відтепер вкладався в своєму кутку з думкою про Степана, і спозаранку — Степан в очах. Обмислив кожен свій рух, щойно заманячить поблизу конюх: поверне голову в той бік, скільки супоня дозволить, байдужо ковзне по Степанові відсутнім поглядом і знову в свої гадки. Тільки зневажливо помахуватиме хвостом, ніби мух відганяє. Цікаво, як Степан поведеться. Мабуть, думає, що для Шептала тільки й сонця, яке з-під стріхи. Покрутиться, покрутиться навкруг, може, зі зла стьобне Шептала пужалном — а Шептало й не здригнеться, й оком не поведе, — та й попрошкує своєю дорогою, спіймавши облизня. А білий кінь навіть услід йому не гляне. Хай Степан знає, що тіло білого коня можна скувати між двох голобель, а душі його вільної не запряжеш, не засупониш. Від тих думок світлішало на серці.

Таки так і сталося. Пленталися з Івасем повз бригаду. З воріт саме виходив Степан. Візниця натяг віжки. Шептало шатун очима на дорогу — дуже зблизька помітив конюха. Понуривши голову, Степан обійшов навколо підводи, буцну її передком чобота в колесо:

— Мастилом бульбу смачиш, чи що?

— Хі-хі-хі! — дрібно засміявся Івась. — Таке скажете. Коли осі немащені — веселіше, їдеш, а воно пищить, сюрчить — музика. Як у радійо…

— Ну що, — похмуро обірвав Івасеву мову конюх, — ця здохлятина у тебе не біситься?

По Шепталовім тілу бігли холодні колючі мурахи, він тремтів, не спроможний вгамувати гидкий, підступний дрож. І був він не від боязні перед Степаном, не зі страху, не з переполоху, а від чогось іншого, суттєвішого, що нездоланними хвилями підіймалося з глибини одвічного кінського буття. Зиркав із-за хомута благальним оком, що сльозилося: Степан так і не підвів голови, не глянув на білого коня.

— Справно було ходила, — залебедів Івась. — А десь на тім тижні, наче ґедзь у нього впився, — аж у Дубровище забелебенив…

— На ковбасу б його, — знову обірвав конюх Івася уже од воріт. — Я своїх скоро переполовиню…

І зник. «Прикидається, — тоскно подумав Шептало. — Зовсім як білий кінь — знає собі ціну». І Шептало затято стояв посеред вулиці, ніби й не чув істеричних Івасевих нокань. Лише коли Івась хльоснув по ребрах лозиною, поволі рушив з місця: аби ногами переступати.

Уночі впали сніги — Шептала впрягли в сани. На полівці вогкої снігової каші було по коліна, а полози час од часу діставали груддя, чиргикали, напинали постромки, аж хомут немилосердно чавив тіло. Білий кінь повернувся з молочарні зовсім охлялий. Ледь доплентався до стайні, коли Івась випряг, з нудьги хльоснувши черезсідельником по стегнах, — стайня незвично порожніла, тільки в кутку лежала конюхата кобила та жеребець, як завжди, сіпався в своїй загорожі. Не було видко чванькуватого молодика і коростявого мерина.

— У бригаду взяли, — тихо мовила кобила. Шептало чи не вперше чув її глибокий, скупий на барви голос. — Бригадир приходив, казав, що взимку на пожарні лише харч марно переводитимуть.

— І-гі-гі! — засміявся в сутінках огир. — Так і треба розумникам. У Степана дуже не помудрують. Той клепки полічить…

У Шепталовій душі стало порожньо та зимно, як у стайні. Було таке відчуття, ніби візниця з великого зла замахнувся держалном вил, але не вцілив, і держално вдарилось об голоблю.

Потім був ранок, наче грива білого коня: пишний, з памороззю. Івасеві ліньки запрягати, їхати по воду. Погнав правлінських — Шептала й конюхату кобилу — до криниці. Потрощив гаком кригу в кориті, вилив у жолоб цеберко води — дрібний шерешень поколював холодом Шепталові губи. Од села плентався бригадний табун: темна попона на білих крижах вулиці. Білий кінь звільна пішов йому назустріч. Замислено втупився поглядом під ноги, ніби його зовсім не обходили ці гніді, перісті, каштанові. Але час од часу чигав краєчком ока у їхній бік: кров усе швидше струменіла по жилах. Коростявий мерин протискувався в гурт — подалі від конюха. Гонористий молодик чванькувато ступав під Степаном. Степан — короткий кожушок, біла заяча шапка, наквацьовані чоботи в стременах — весь празниковий, наче на храм зібрався. Тепер він був зовсім близько від білого коня, гойдався в небі, буцімто бог, що кожному наділив його долю: людям — людську, коневі — конячу. І Шептало, пирскаючи з-під копит снігом, шмигнув повз чіпкі Степанові очі у бригадний табун.

Його зразу насторожила незвична тиша: коні понуро мовчать, лише чути, як ковзають по грудах розбитої дороги копита.

— Ти куди? — гукає з узбіччя Івась, і Шептало раптово радіє тому згукові. — Степане, пужни там!

— Та з нього ковбаса добра вдасться! — відповідає Степан. — Жирний. Бери справнішого, он скраю.

— А таки й так, — мовить згідно Івась та хвацько накидає вуздечку на крайнього мерина. — Ти що, на переплавку своїх?

— На хвіле, — сміється Степан. — А з копит — гребінчики…

— Ти б мені кофею з сахарином у городі купив.

— Так не вспію. Поки ті здохлятини поздаю…

Глибокий відчай полонить Шептала. Він народжується не знати де, котиться звідусіль чорними хвилями туги і душить. Жодної думки, жодного бажання. Це вже кінець усьому. Білий кінь жалібно озирається на Івася, але Івась уже далеко. Натомість Степанові очі — сонні та холодні. Дим із бовдурів. Кіт на тину. У вікнах — лолотлива зірниця од печей. Конюхата правлінська кобила обережно дибає назустріч табунові. Боки — наче бочки на пожежні: ось-ось ожеребиться. Очі — в дорогу, сама в собі. Шептало розштовхує коней, тулиться до кобили, треться головою об її бік.

— Знову за своє! — кричить Степан і щосили стьобає Шептала. — Скоро доноровишся!

Білий кінь спроквола вертає в табун.

— І-гі-гі! — регочеться до коней правлінський жеребець, запряжений у легкі санчата. В санчатах — Гаврило. Сніг з-під копит, теленькають дзвоники на рожевій дузі. — І-гі-гі!

— А може, тільки так і треба? — раптом щемить білому коневі. — Може, і-гі-гі — і в цьому весь сенс?

Табун обминає криницю, вервечиться за село. Попереду дорога — сіра, млиста, пустельна. У небі, над головами перістих, сивих, гнідих, вороних, чалих, вихвитькує Степанова пуга.

1967

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

5

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату