почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:
— Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна…?
— Приїхала! — пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.
— Там хтось щось хоче сказати? — поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки… чи то пак, до президії і признатись, що це я — шановна Галина Тимофіївна.
— Ти? Ви?! — здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. — Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.
І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають…
З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу — подорослішати, але — щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився…
І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.
До села ми дійшли, незчувшись за розмовами — про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.
Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої — доярки, їздові — на ферму, механізатори — на тракторну, а за ними — контора, пошта й лавка…
— Звідки це ти так рано? — дивувалися.
— Із з’їзду робсількорів, — відповідала знічено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка і дивися у ранкову воду, спинилася.
Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип — прозивали його в селі.
“Десь поховані дядькові ноги, — подумала я. — Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила…”
…Я обходжу дядькову інвалідську машинку, схожу на консервну банку, і йду. Спочатку — поволі. А далі — бігом! Я йду ногами! Я біжу ногами! Ногами, ногами, ногами!
На мене озираються:
— Чого смієшся питають.
— Бо маю ноги, — кажу я.
Але вони не розуміють. Такого простого і не розуміють…
ЕПІЛОГ
Свою першу новелу “Я маю ноги”, я напишу завтра. І “За сімома замками” — про німецьких покриток і дітей війни, і про Чинбаря, який чекає синів з війни, і про те, як згоріло у Сави родове гніздо — теж напишу завтра, у дорослому житті, залишивши за порогом дитинства цілий світ, який я потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, і побачивши там ще живих тата з мамою, дідів-дядьків, бабів-тіток-дядинів своїх, ще малих братів і сестер своїх, здивуватися з радісним смутком:
— Боже! Я ж росла на прекрасній землі, в Едемі щасливих ілюзій і скороминущого смутку. Я росла в театрі великих пристрастей і зростала у храмі високих чеснот.
Я жила серед грішніших людей, чесніших за херувимів, славніших за серафимів.
