небо над ним світлішало. Здавалося, над лисою маківкою розходиться світла смуга — як слід від човна, тільки не на воді, а на небі.
Батько перехрестився:
— Давайте, хлопці… Удень не встигнемо — вночі справимося. Давайте, з Богом…
І засичали, зблиснувши, коси.
Навідати діда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло. Небо стояло, як і раніше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тільки мигцем. Жнивували тому вдень і вночі, а зібравши усе до колоска, відразу ж почали возити снопи.
Цю роботу Омелько любив. На поле їдеш, підскакуючи на порожньому возі, немов м’ячик, б’єшся худим задом об «рублі», якими потім придавлять снопи на возі, зате повертаєшся, як король, — високо, м’яко, погойдує, начебто на хмарі пливеш… Батько вів Вороного, а Павло Руду, і обоє вели так уміло, що жоден віз жодного разу не перекинувся. А таке трапляється — бувало, доводилося зупинятися і допомагати якому- небудь невдасі піднімати на колеса віз, що завалився…
Зверху, зі снопів, Омелько побачив німця.
Батько і Павло швиденько відвели вози з дороги, а Павло ледве не завис на поводі в Рудої — адже вона і від куща сахається, а отут справді є чого лякатися. Їде по дорозі коляска з відкидним верхом, у колясці — німець у картатому кашкеті, насунутому низько на чоло. На козлах — вусатий сторож, весь у чорному. В Омелька серце пішло в п’яти.
Коляска порівнялася з возом. Омелько близько побачив картатий кашкет, куций сюртук, руді вуса і баки, льодисті блакитні очі. Німець байдуже ковзнув по хлопчику поглядом.
Павло заспокоював Руду і напівголосно лаявся. Батько мовчачи виводив Вороного знову на дорогу, а Омелько, піднявшись на снопах, дивився колясці вслід. І проста думка, колись притуплена острахом, зійшла в ньому, як сонечко: адже баштан без охорони залишили!
Пізно ввечері, коли потомлені за день трудівники поснули як убиті, Омелько вибрався з комори.
Уперше за багато днів хмари розійшлися, і це здалося йому гарним знаком. Місяця не було; усе небо усіяне зірками, тягнувся Чумацький шлях, усіма барвами переливався Волосожар. Омелько трюхикав вулицею сторожко, боячись, щоб сусідські собаки не почули його. У селі гавкіт перекидається від хати до хати, як пожежа, а Омелькові зовсім не хотілося, щоб хто-небудь знав про його наміри.
Пилюка на дорозі уже остигла, але Омелько не відчував прохолоди. Він крався, дивуючись власній сміливості. Хоча німець зі сторожем поїхали в місто, а більше на баштані — він знав — нікого немає. Може, вони поїхали домовлятися щодо базару; може, через день-другий уже не буде ніяких кавунів, порожнє поле залишиться. І з’їсть якесь паненя у Києві солодку скибку, що стікає соком, а він, Омелько, проклинатиме себе за боягузтво і нерішучість…
Над обрієм, над крайкою лісу, з’явився великий жовтий місяць. Треба було поспішати.
Ніч видалася теплою, але Омелько тремтів, діставшись нарешті до баштану. Вітер улігся. Було так тихо, що Омелькові вчувалося слабке гудіння усередині власних вух. Він глибше натягнув картуза з тріснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…
Знайшов у тину щілину, досить широку, щоб протиснутися. Був він верткий і худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обійшлося; через хвилину він уже стояв на баштані, навкарачки, умліваючи від страху і щастя.
Швидко перехрестився, оглянувся, чи немає де чортів. Тихо. Темно. Віддалік ледь біліє сторожка. Про всякий випадок поплював через ліве плече, а потім і через праве. Тричі прочитав «Отче наш». Ліг на пузо…
І поповз, звиваючись, як в’юн.
Місяць піднявся вище. Незабаром він усе тут заллє світлом, Омелько розумів, що треба хапати перший кавун, що трапиться, і давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися — тільки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий німець, перед тим, як їхати до міста, звелів усі зібрати і замкнути в коморі…
А потім він наштовхнувся на кавуна лобом — аж гуля вискочила.
Схопився на рівні і здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у ґрунт, круглі, темні…
Омелькові перехопило подих. Місячне світло падало навкоси і глибокі тіні при землі ховали довкілля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немає небезпеки, нічого не помітив. Тепер уже сміливо став розглядатися…
Не повірив очам. Почав терти їх аж до сліз. Глянув ще раз — і здерев’янів, не в силах ні крикнути, ні зробити й кроку.
Голови лежали на землі, відрізані людські голови. Всі очі були заплющені — окрім вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зів’яла і темна, як старе дерево, шкіра. Чорні чуби і сиві чуби. Голови бородаті і голови голені, і зовсім чорні, як вугілля, голови. Розшиті золотом шапки. Турецькі малахаї. Тут були козаки, турки, ляхи, пани і селяни, старі і зовсім молоді… Заціпенілий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити їх десятки — тих, що були ближче. А поле тяглося і тяглося в усі боки, і там, віддалік, теж виднілися голови, голови, голови…
Заверещавши, так ніби його ріжуть, Омелько кинувся бігти. Спіткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порізане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусі. Довгий чуб-оселедець лежав на землі, як стебло рослини, прибитої дощем. Мить — заплющені повіки здригнулися, старий запорожець відкрив очі, поводив зіницями, і втупив погляд в Омелька.
Він не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани — брудні і мокрі наскрізь. Скавуляючи від жаху, Омелько дістався Стугни і заліз у річку з головою — прохолодна чиста вода допомогла йому зібрати рештки сил і не втратити розуму.
Він бурмотів усі молитви, які знав. Він виправ одяг; місяць на той час піднявся високо, і доводилося ховатися в тіні кущів — щоб хто-небудь, хто вийде вночі за господарською потребою, не міг помітити на березі скорченого голого хлопчиська.
Він трохи заспокоївся і сказав собі, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, він ні слова не скаже — боронь Боже, розповідаючи, знову переживати такий жах…
Та й не повірять хлопці. Будуть сміятися, як над Леськом.
Ніч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе і вирішив добиратися додому бігцем — і зігрієшся, і сорочка та штани висохнуть…
Тільки він так подумав, як раптова згадка прибила його до місця. Ця згадка була страшніша за все, чого він набачився сьогоднішньої ночі.
Картуз!
Картуз із тріснутим козирком залишився на баштані!
Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тікати, картуз злетів у нього з голови, та й залишився лежати серед відрізаних голів. Тож, завтра вранці панський сторож, обходячи баштан, неодмінно його знайде…
А може, сам німець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, візьме картуза двома пальцями, піднесе до очей…
Омелько від страху навіть пальці закусив. У панських слуг і сторожів була одна особливість — вони точно знали, кому із сільських хлопців належить та чи інша річ. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись від собак у панському грушевому саду, і вже другого дня сторож був у батька у дворі з картузом у руках, і батькові довелося сплатити штраф, а Семен потім ще довго ходив розчепірою, спав на животі і їв, стоячи…
А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.
Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка — допомагати в хаті.
Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися — батькові було не до
