Загрузка...

“Прозріння”. З’являються на світ” поеми “Хрест”, книга “Шлях до хаосу”. Його твори виходять у перекладах англійською, німецькою, французькою мовами. Все, здавалося б, влаштувалося добре, є можливість працювати і друкуватись... Але душа проситься на Україну. Микола Руденко переконаний, що письменник має жити зі своїм народом. Тому, тільки-но настав сприятливий час, він і повернувся додому.

Повернувся, немов лелека з вирію, і одразу ж активно працює, хвилюється, творить. “Сьогодні є реальна змога утвердити свою національну самобутність, відновити і розвивати нашу державність”[1], - стверджує він, звертаючись до народу України у цей історичний момент.

...Тому і побачив Київ після вимушеної чотирнадцятирічної розлуки свого стійкого, безкопромісного, вірного сина, який свято вірив і вірить, що Україну обминуть біди та бурі й вона повновладно, сяйнисто розквітне, бо має талановитий і працьовитий народ. Власне, цією оптимістичною нотою і завершується вельми цікавий, інтригуючий, талановито написаний роман “Ковчег Всесвіту”.

МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ

ДЕНЬ ВЕЛИКИХ СУМНІВІВ

Фермі належало кілька сотень рівнинних гектарів. Всі вони були засіяні злаками й засаджені городиною, виноградом, банановими та помаранчевими деревами. Весь цей простір був облямований каналом з винятково чистою водою. Свідченням чистоти була її небесна голубизна. Над каналом росли верби й евкаліпти, рясніли іще зеленкуватими плодами калинові кущі. Мішанина дерев і кущів з різних земних широт (від субтропіків до Південного Сибіру) породжувала загадку. Та найбільша загадка була не в рослинності, а в геометрії фермерських володінь: вони становили правильне коло. До того правильне, що здавалося: якийсь казковий велетень, стоячи там, де містився господарчий двір, обвів довколишню землю величезним циркулем з радіусом близько трьох кілометрів.

Двір також був незвичайний. Поряд залегкими спорудами для реманенту й машин стояв високий будинок, що нагадував башту. На вершині башти зблискувала велика куля невідомого призначення. Жодних інших споруд не було видно на всьому довкіллі.

Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, вийшли з двору й попростували повз пшеничне поле, що вже починало половіти. Йшли вони так, ніби їм коштувало чималих зусиль не відірватися від землі. Схоже на те, що вони взагалі майже нічого не важили - якби зажадали, могли б за один стрибок подолати з півсотні метрів. Але їм нікуди було поспішати, тому вони навмисне уповільнювали кроки. Власне, це навіть були не кроки - це були короткі, плавні стрибки.

- Прокопе, - мовила дівчина. - Не варт перебільшувати. Якщо навіть справді так, як ти кажеш...

- Коли мене звідти, - Прокіп показав пальцем собі під ноги, - випускали на якусь годину, я, звичайно, цього помітити не міг. А як тільки почав тут жити постійно... Це особливо помітно вранці. Його немає! Розумієш?

- Чого немає? - з тривогою в голосі запитала дівчина.

- Сонця немає!

Дівчина була зодягнена в спортивний костюм синього кольору. Золотаве волосся вільно спадало їй на плечі. На мить вона зупинила погляд на великій сережці, що звисала з правого вуха її супутника.

- Чому ти на мене так дивишся, Гелено?

Гелена різким рухом руки нахилила його голову, затиснула сережку в маленькій долоні й тихо сказала:

- Віддай її мені.

- Не можна. На ній викарбувано мій номер.

- Прокопе, зніми!

Прокіп був зодягнений у робочий комбінезон - він саме лагодив трактора, коли до нього прийшла дівчина.

Гелена була донькою віце-президента Мірека Лятошинського, а Прокіп працював механіком на фермі.

Він спробував зняти сережку, але не зміг. Тоді Гелена присіла на землю, посадила його поруч. За мить вухо Про-копа було звільнене від сережки. Зав’язавши її в носовика, дівчина заховала вузлик поміж пшеницею. Коли відійшли на безпечну відстань, Гелена пояснила:

- Це така сережка... Знаєш яка? Кожне твоє слово чують костоломи. Тепер розповідай. Ти кажеш, немає сонця? А що ж нам світить?

Костоломами називали наглядачів, що нерідко били тих, хто порушував порядок, встановлений Президентом. Або й били без причини, як їм заманеться.

Хлопець виліз із замащеного комбінезона й також сховав його серед пшениці. Лишився у сорочці й світлих штанях, втягнув повітря у легені, відтак із силою його витиснув, наче з гумової камери, й оглянувся довкола. Доволі далеко від них, на помідорних плантаціях, поралися кореянки. Біля каналу на вузенькій смужці лугу паслися корови. Костоломів, які час від часу обстежували поля на своїх літаючих стільцях, він ніде не помітив.

- Не знаю, що нам світить. Але не сонце, - сказав він перегодя.

Проте, як тому і належало бути о цій порі, з-за хмари вийшло сонце - воно було по-вечірньому червоне. Його диск висів над евкаліптами і ось-ось мав зануритися в канал. Тим часом на сході із-за верб йому на зміну викотився повновидий місяць.

- Я тебе не розумію, Прокопе. А місяць є?

- І місяця немає. Хіба тобі батько не пояснював?

В долині поміж крутими горами вечоріло швидко, навально. У небі почали з’являтися зірки, все більше й більше.

Молоді люди наближалися до каналу. Дівчина після тривалої мовчанки сказала:

- Батько мені розповідав про сережки, просив бути обачною. Тобі ж відомо, що тато належить до кола безсмертних. А матусі Президент не дав цього права, вона мусила вмерти. Тепер батько намагається право на безсмертя здобути для мене. Мені жаль його - він такий самотній. Та якщо Президентові донесуть про якісь мої порушення...

Гелена не помітила, як болісно пересмикнулося обличчя Прокопа. Але хлопець промовчав - йому неприємно було думати про Гелену так, як про тих жінок, що собі здобували безсмертя, пройшовши через гарем Президента.

Прокіп узяв дівчину за руки.

- Гелено! - почав він, дивлячись їй у вічі. - Нас із дитинства навчали: цей світ створив Президент. Світ безконечний - навколо міріади зірок, що не менші від нашого Сонця. Або навіть більші. Наш Президент могутній, бо він - бог. Може навіть дарувати людям безсмертя. І це він справді робить. Але ж... Недобра слава про його оргії поширюється там (Прокіп показав кудись під землю). А як виявиться, що й самого світу немає... Що це лишень майстерна ілюзія...

- Безсмертя - не ілюзія, - майже гнівно заперечила Гелена. - Мій батько живе цілих три століття. А дехто із безсмертних значно довше.

- Так. Я це знаю. Це правда. Але кому потрібне безсмертя, коли сам світ - брехня? Мені вже сьогодні жити не хочеться. Цих зірок - немає. Місяця - теж немає. Нічого немає. Тоді навіщо безсмертя? Та ще ціною принижень. Яка в ньому радість?

- Чому не повинно бути того, що я бачу на власні очі? Прокіп показав рукою поза канал.

- Ходімо туди. Сама пересвідчишся.

- Це великий гріх, Прокопе. На того, хто перейде канал, упаде кара божа.

- Немає ніякого бога. Є ілюзіоніст. Ходімо, Гелено! Дивився в її обличчя - і серце його стискалося від болю.

Рот Гелени був напіввідкритий, очі застигли в непорушності. Все єство дівчини пойняв страх.

- Не піду. Боюсь.

Вы читаете Ковчег Всесвіту
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату