Валка йшла i йшла вперед.
Дядько Пiвень звiвся в стременах, озирнувся на малого, ледь усмiхнувся, та вiдвернувся, i бiльше не обертався.
Реп'ях, витягши шию, нюхтив - чим пахне вiд доньки коваля.
- Вiзьми. Це твiй оберiг!
- А звiдки в тебе?
- Бо чародiйка наша родичка. Вона закляла на твого дядька i на тебе, щоб ви нiколи не вернулись сюди... Намистину я знайшла в потаємному лiсi.
- То ти з нею ходиш туди? - Бовкнув Пiвник, хоча добре знав - про чародiйство i чародiйськi мiсця не говорять i не питають. Бо за це чародiї, волхви i ворожбити можуть наслати порчу.
- I я, i мiй батько! Тiльки ти не кажи дядьковi! А чаклунка моя тiтка.
- Ти не зрадила її?
- Чому?
- Ну, бо ти вiддала менi намистину... Вона ж чародiйка - знає все потаємне i тебе покарає!
- Дурне! Вона сильна, як i всi чародiї, проти чужих. А мiй батько добре на ворожбi знається. Його сила мене захистить. I я вже в собi починаю силу вiдчувати. Вона своє знає, а я своє знаю. I вона цього не знає! Он як! А про це вже нi вона, нi батько не знають.
Намистина лежала в дiвчинки на долонi, насилена на тонкий шкiряний пасочок.
Пiвник узяв i одяг на шию. I намистина зразу ж лягла теплою ваговитiстю поруч iз натiльним бронзовим хрестом i олов'яним змiєвиком, що боронить людину вiд усякої недуги.
- А що сильнiше - хрест, змiєвик чи намистина?
- Думаю, що намистина найсильнiша! - Вiдказала дiвчинка. Бо нi оберегом, нi хрестом ти не вибив їй зуба. I до всього, намистина цiла-цiлiсiнька лишилась.
Вони стояли один навпроти одного i мовчали.
А валка невпинно сунулася шляхом i все вiддалялася вiд села.
I пес загарчав занепокоєно, нiби прикликаючи Пiвника наздоганяти валку.
Тодi Пiвник, нiби намагаючись запам'ятати дiвчинку уважно, оглянув її усю вiд голови до нiг.
- А що тобi привезти з Києва?
- Ну, ти нiчого з Києва менi не привезеш, бо ти не повернешся сюди. Бо тiтка таке проти вас закляла i наворожила, що аж страшно, i головне - щоб ви додому нiколи не повернулись.
- А я не боюся твоєї тiтки! Що тобi привезти?
Дiвчинка подивилась на нього згори вниз i мовчки усмiхнулась.
- Я тобi обiцяю таке, таке щось гарне... Навiть сам не знаю... Але таке, таке!
I зразу схопився з мiсця i чимдуж побiг за валкою. Реп'ях поруч.
Дiвчинка прокричала йому вслiд:
Ш Л Я Х
Пружиниста дорога, що йшла торфовищем, скiнчилась, i велика валка виповзла до лiсу.
Дорога звузилась i зазмiїлась межи височенними стовбурами.
Сонце пiднiмалось вгору i там блакиттю набиралось небо, а тут ще була сутiнь.
Конi бадьоро товкли лiсову дорогу, але пiсок поглинав тупiт копит. А колеса скрипiли, пищали, спiвали кожне своїм голосом i на свою силу.
Отако в сутiнi зеленiй межи товстенними стовбурами йшли цiлiсiнький день до самого вечора.
Зупинились на вiдпочинок неподалiк вiд дороги на великiй галявинi.
Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати - оборона з усiх бокiв.
Коней розпрягли i поставили посеред табора.
Старий Талець невдоволено зауважив Пiвневi.
- Нехай би конi попаслися. Трави тут добрi. То i ячмiнь би заощадили. У Києвi буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя вiзьмеш?
Тут дядько Пiвень поклав правицю за спину, на сокиру, а лiву ногу виставив уперед i заговорив тим голосом, якого малий нiколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
Пiвень говорив тихо i дивився Тальцю в очi невiдривне.
- Коней не пущу на пашу - татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.
- Конi, вони поки що боярськi... Чи ти їх у нього купив?.. - Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.
- Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму... - i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: - Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти - адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.
Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.
Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.
Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.
Вечеряли вже при зiрках.
На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старшi холопи почали ремствувати - хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!
- Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
Пiвник взяв клiтку i покликав Реп'яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.
Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.
- Отут спи! - Кинув попону зi свого коня. - Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його - нi!
Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.
Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.
Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.
З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.
А далi знов тиша.
Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.
Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.
Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.
Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.
Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався...
...По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.
I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.
Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
- Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.
