Де ти, вдачо моя весела?
Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам- один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!
Та хiба втримаєш?
Смiх i гумор, веселий настрiй - то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти - не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.
Недарма казав завжди дiд Грицько: 'Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга - лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi'.
Ех-хе-хе!.. Легко сказати - не давай, а коли...
Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого 'Б' класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
- О! Новачок! - дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.
- Новачок! Новачок! - майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.
Бу-бух! - наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.
- Звiдки, пане, будете? - глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.
- З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! - бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.
- Диви! Язикатий який. Га? - обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
- Язикатий, нахаба! - кивнув той.
- Тихого пса й муха куса! - хвацько вiдповiв я.
- Ну, дурному псовi усе мухи в головi,- усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.
Я знiтився.
Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе... Перший смiх - то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
Другого смiху я завжди боявся.
Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.
Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька - королева.
Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.
'Нiчого! Нiчого страшного не сталося, - заспокоював я себе.- Подумаєш, одна невдала реплiка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!'
Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний - лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.
В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти - Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.
П'ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п'яте колесо у возi.
'На пасiцi не розмахуй руками', - казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.
А так...
А так став я посмiховиськом.
- Ну як там справи з мухами?
- Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,
дзижчить.
- Привiт, Муха!
- Гав-гав!
- Дз-з-з!
Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.
I я, перший жартун i дотепник у своїй школi, гострого слова чийого боялись навiть старшокласники, я, онук вiдомого на все село дiда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчiрку, об яку витирали ноги всi, хто хотiв.
Я розумiв, що я сам винен,- не треба було менi ото ляпати про пса й муху, та вiд того ставало ще важче.
Дома мого настрою нiхто не помiчав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював i в суботу та в недiлю. Його дуже хвалили, а Iван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навiть дiстане колись почесне звання 'феллоу'. Поки що в нас у Радянському Союзi є тiльки один представник цього всесвiтнього товариства висококласних майстрiв. Це Фелiкс Равдонiкас iз Ленiнграда. Про нього навiть фiльм по телевiзору показували.
Мама поступила працювати на взуттєву фабрику бiля Лаври. I вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дiд Грицько трохи побув та й поїхав назад у село - копати картоплю.
Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третiй, одягалась i мовчки сидiла посеред кухнi на табуретцi, склавши руки на колiнах. Якось, прокинувшись уночi, я вискочив, куди менi було треба, i мало не вмер з переляку, побачивши в кухнi на тлi вiкна мовчазну нерухому постать.
- Чого ти кричиш? - тихо спитала баба.
- А чого ж ви?.. Я думав, що то злодiй. От iще!
- Ех! - зiтхнула баба тужливо.- I як там моя Лиска? I курочки... I кабанчик... Той старий хiба догляне як слiд. Ех!
Через кiлька днiв поїхала вона до своєї Лиски.
Та й нащо мене доглядати?! Що я - дитина, чи що.
Все одно нi баба, нi дiд, нi батьки не зрозумiли б моїх переживань.
- Ти ж гляди, синку, обережненько,- наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь... I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.
- У кiно сходи,- тицяв менi карбованця тато.-Морозива
з'їж, абощо.
- I ключi ж 'не загуби,- вже з порога озивалася мати.- I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока...
Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.
Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.
Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.
Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти - пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.
Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.
Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.
Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у
