прем'єрою святкової циркової вистави 'Таємниця скомороха Кияна'. Уперше в свiтi в цирковiй виставi використано голографiчнi кiнотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.
На якусь мить у мене мелькає думка: 'А чому я сиджу в ложi? Чому я не на аренi або не за кулiсами, за форгангом?' Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, - i я забуваю про все на свiтi.
Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорi мерехтять, переморгуються, i враз одна зiрка зривається i летить, прокреслюючи небо, збiльшується, збiльшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязi скомороха (це, мабуть, i є скоморох Киян). Потiм так само з'являються на аренi iншi скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати рiзнi акробатичнi трюки. З'являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумеднi трюки. Весело на аренi.
Та от на арену вилiтають на конях половцi, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половцi все ж хапають його, вимагають вiд нього щось. Та друзi-скоморохи виручають Кияна, i вiн тiкає... На хвилину гасне свiтло.
I знову зривається з неба зiрка, i летить, i падає на арену. I обертається на веселого чубатого запорожця. З'являються iншi запорожцi, танцюють, змагаються в силi. Виїжджає на арену вiз, запряжений волами. Випрягають запорожцi волiв, ставлять їх на воза, i один запорожець-богатир пiднiмає на плечах вiз разом з волами.
А чубатий смiян-запорожець жартує, всiх веселить (це той самий клоун, який був скоморохом).
З'являється двоє ченцiв, вони щось хочуть видурити в чубатого веселого запорожця, грають на рiзних iнструментах (музична ексцентрика), але вiн тiльки смiється з них. Ченцi погрожують, зникають. I тут на арену вилiтають на конях з кривими шаблями татари. Починається грандiозна пантомiма-побоїще. Запорожцi перемагають, проганяють татар... I знову на хвилину гасне свiтло.
Зривається з неба зiрка i летить, падає на арену. I обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П'єра. В руках у нього каструля.... П'єр показує дуже веселий номер.
I раптом просто в небi з'являється трапецiя. На нiй повiтряна гiмнастка Тереза. Музика грає старе меланхолiйне танго.
А на аренi вже артисти дореволюцiйною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародiя на виставу старих часiв.
Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потiм, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П'ера. П'єр знизує плечима - нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август вiдходить незадоволений.
Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повiтряну гiмнастку. Рудий Август зникає.
На аренi - дикi звiрi. А над ними вгорi повiтряна гiмнастка. Тереза виконує карколомнi вправи на трапецiї. 1 раптом трапецiя обривається, i Тереза летить вниз, на арену. Звiрi не чiпають її, тiкають з арени.
Клоун П'єр, iншi артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.
П'єр усе розумiє, б'є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З'являється полiцiя, забирає П'єра...
I знову затемнення. I знову зриваються з неба зiрки, багато зiрок... I стають вони червоними зорями, i, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершникiв-щорсiвцiв.
Весело гарцюють па аренi щорсiвцi. I серед них - П'єр i Тереза. П'єр показує каскад веселих номерiв, якi символiзують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. I в цiй перемозi - секрет оптимiзму, секрет незнищепностi гумору народного, вiчностi смiху i радостi... Спалахує в залi свiтло. I зал вибухає оплесками. - Добре! Спасибi тобi, Стьопо! - шепоче менi Чак.
I я пiдводжуся в своїй ложi й вклоняюсь. I тiльки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робiтник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводi 'Бiльшовик' i одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). I оце написав лiбретто циркової вистави. Отже, я автор. Це мiй перший твiр.
Та от дверi з коридора вiдчиняються i в ложу вриваються якiсь люди. Обiймають мене, цiлують, дають квiти. - Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!
Я придивляюсь i раптом пiзнаю - та це ж мої однокласники: Iгор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макаронiна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз... Але якi вони невпiзнанно дорослi! У Iгоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькiн з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тiльки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змiнилися, такi ж невеличкi, мiцненькi, акуратненькi. А дiвчата - просто красунi. З такими зачiсками, у таких платтях - упасти можна.
I, навiть не питаючи їх, я вже знаю, що Iгор Дмитруха працює старшим економiстом у трестi, який очолює Льоня Монькiн. А Валера Галушкинський iнженер' на 'Арсеналi'. А Спасокукоцький та Кукуєвицький - обидва лiкарi, тiльки Спасокукоцький - зубний, стоматолог, а Кукуєвицький - фiзiотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба - спiвачка, солiстка Київського театру оперети (єдина, до речi, яка стала тим, ким мрiяла у шостому класi). Тося Рябошапка - директор ресторану, Макаронiна - вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз... Я дивлюся 'на Тусю Мороз i раптом не можу
згадати, ким же вона працює. Я тiльки бачу її очi, якi смiються менi з-пiд окулярiв, i серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прiрва, очах свiтиться щось далеке й близьке, наче вогник рiдної хати на обрiї серед ночi...
- Ну, Степанян! Молоток! - плескає мене по плечу Iгор Дмитруха.Вiтаю! - Вiтаємо! Вiтаємо! - пiдхоплюють усi. Я обертаюсь i дивлюся на Чака. Вiн усмiхається i мовчки схвально киває менi головою.
- Друзi мої! - казку я.- Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стiльки моя, скiльки цiєї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцiкавiших... .1 раптом Чак перебиває: - Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на свiтi. Я озирнувся. Всi якось дивно поглядали на мене.
- Ох, цi менi письменники! - вигукнув Льоня Монькiн.- Завжди чекай вiд них якоїсь несподiванки, розиграшу якогось. - Ану тебе! - махнула рукою Макаронiна. - От вигадник! - пiдхопила Тося Рябошапка.
- А вiн i в школi такий був! Не пам'ятаєте, чи що? - сказав Валера Галушкинський.
Я знову подивився на Чака, i тiльки тепер до мене дiйшло, що вiн сказав... 'Мене ж уже давно немає на свiтi...' Друзi щось говорили, смiялися, але я не слухав. Менi раптом страшенно захотiлося назад, назад у дитинство. Я напружився.
Щось задзвенiло струною, наче обiрвалося в мене всерединi. Знову погасла у цирку електрика i засвiтилися високi зiрки.
Я ще чув голоси, але вже одiрвався вiд землi й летiв у чорну безодню, тiльки не вниз, а вгору...
Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, нiж з минулого.
Щось гуло й тремтiло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарештi розплющив очi.
... Я сидiв на лавцi у Парку iменi Примакова. Один. Чака не було.
Бiля мене лежав аркушик паперу, придавлений камiнцем. То була записка. Я взяв її.
'Прощай, Стьопо! Ти заснув, i я не хотiв тебе будити. А менi вже час... Спасибi тобi за мандрiвку! Щастя тобi! I таємниць! Обнiмаю. Чак'. Я повiльно брiв додому.
Чого ж вiн пiшов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Вiн такий старенький i так погано себе почуває... I я навiть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?
Вiн цього не хотiв. Вiн хотiв, щоб лишилася таємниця, загадка.
Ну що ж! Значить, буде так. Нiколи в життi я до кiнця не знатиму все про таємничого Чака: де вiн жив, хто його родичi, дiти, онуки, може, навiть правнуки... А може, вiн жив самотньо i в нього не було нiкого? Бувають же в життi й такi самотнi ДIДУСI.
Чак! Яке дивне прiзвище! I раптом я подумав, що воно може бути скороченням вiд 'чарiвник' або 'чаклун'. А втiм, цiлком нормальне прiзвище. Навiть письменниця е така - Чак. Я її книжку бачив у бiблiотецi - 'З бiографiї слова'. Звичайне прiзвище. А людина така незвичайна.
Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькiна. Лисого Валеру
