Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава - цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях...
X
- Добридень, Таню.
- О, професоре! Дякую, що не забули мене.
- До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.
- Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
- Обов'язок лiкаря - не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?
- Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.
- Не варто подяки. Ви добре сказали: 'як всi'. Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
- Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.
- Облишмо комплiменти. Права нога болить?
- Ледь-ледь...
- В останнi днi бiль посилювався?
- Здається, але зовсiм ненадовго.
- Нога терпла?
- Терпла, але не так, як ранiше...
- Давайте перевiримо. Тут болить?
- Нi.
- А тут?
- Трохи.
- А так?
- Ой!
- Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат...
- Професоре... вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
- Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, - на те його воля...
- Мене викликали до слiдчого.
- Он як, навiть слiдство провадиться...
- Вiн запитував про вас.
- Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
- Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...
- А для вас, Таню, я просто знайомий?
- Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.
- Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...
- Так, так, але не зараз.
- Розумiю.
- А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...
- Дурницi.
- Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.
- Та я сам з'явлюся до нього.
Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.
XI
...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це - норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок - це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево - просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.
А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.
Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.
Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.
Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.
Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: 'Невже це автор 'Каскадерiв'? Що з ним сталося?' - 'Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується'. 'Проте контраст надто вже разючий. 'Каскадери' - першокласне полотно, а цi 'Прялi' сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?' А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.
Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.
Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно - i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.
Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину - зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.
Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю
