вiдоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозицiями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекцiя, ваш будинок та й ви самi, пробачте за одвертiсть, можете зникнути i без будь-яких угод. I в цьому нам допоможе перша-лiпша гангстерська банда.
Вислухавши це, Мiкейрос рiзко пiдвiвся. Спокiйно, з пiдкресленою лiнькуватiстю пiдвiвся й Крiшна.
- Я володiю двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, - насмiшкувато мовив вiн, пильно дивлячись на доктора Мiкейроса, який аж тремтiв од лютi. - Двадцятьма. Проте сьогоднi не скористаюся жодним. Тiльки сьогоднi, тому що ви дали менi притулок i нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицiєю. I даю для цього вам рiвно, - вiн глянув на годинник, - шiсть годин. Тобто, до свiтанку. На бiльше у мене просто нема часу. Нами вже цiкавиться полiцiя. Якщо ви згоднi, то кам'яний iдол, що стоїть бiля ваших ворiт, має бути повернений обличчям до будiвлi - це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицiю. Тодi ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведiть мене. I, до речi, згадайте - у вас уже були неприємностi. Адже хтось уже знищив кiлька ваших плит, чи не так?
- То якийсь божевiльний, - вiдказав доктор Мiкейрос. - Не вiрю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акцiї. До речi, той чоловiк наклав на себе руки. Кинувся услiд за плитами.
Коли Мiкейрос проводжав Крiшну до ворiт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула i зникла за виступом скелi людська постать. 'Невже Кодар? - подумав вiн, зиркаючи на Крiшну. - Але як вiн мiг вислизнути з будинку? Нi, це якась мiстика'. Мiкейрос зупинився, промовив:
- Скажiть, який сенс вашому товариству витрачати стiльки грошей, щоб викупити цi плити, коли ви можете просто знищити i їх, i цей будинок? 'I мене', - додав уже подумки.
- Я чекав на це запитання. I добре, що ви його поставили. Почувши мою вiдповiдь, ви, напевне, пройметеся бiльшою довiрою i до людей, що висувають вам цi умови. Так, ми повиннi витратити чималi грошi. Але не тому, що наше товариство - клуб мiльярдерiв-марнотратцiв, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навiть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Рiч у тому, що досi ми тримались у затiнку. В якiйсь там Iталiї чи Голландiї є зовсiм маленькi органiзацiї, але вони здiймають такий галас, що про них негайно дiзнається весь свiт. Ми ж досi вважали за краще вести з людьми, якi нас цiкавлять, суто приватнi розмови. Однак часи мiняються. I вища рада нашого товариства вирiшила: пора виходити з пiдпiлля i заявити про себе як значнiй соцiально-полiтичнiй силi, що згодом може мати вплив на рiшення окремих урядiв i навiть ООН. А хiба переполох, який здiйметься пiсля зникнення плит, - не чудова прелюдiя до вiдкритого обговорення нашої програми? Ясна рiч, ми заявимо про неї, коли пристрастi трохи вляжуться i цивiлiзований свiт зможе спокiйно подумати над тим, що йому пропонують. Тому ми й зацiкавленi, щоб нi ви особисто, нi ваша вiлла при цьому не постраждали. Нехай свiт знає, що ми все-таки не мафiя i що знищення плит було вимушеною акцiєю, однiєю з форм iдейного протесту...
3
Доктор Мiкейрос довго дивився вслiд Крiшнi, аж поки той не зник за виступом скелi. Невдовзi почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподiваного гостя. Коли знову стало тихо, Мiкейрос побрiв назад до будинку.
Сталося те, чого вiн так побоювався: його колекцiєю i ним зацiкавилися якiсь людцi, котрi хочуть використати кам'янi плити в своїх iнтересах. Вiн давно побоювався цього, бо знав, що останнiми роками пiвнiчноамериканська мафiя i мiжнароднi гангстерськi синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усiх континентiв i спекулювати археологiчними знахiдками, живописом, антикварiатом. Ясна рiч, його кам'янi плити - не ритуальнi африканськi маски i не коштовностi королiвської родини часiв Людовика XIV, ними не прикрасиш розкiшної вiлли i не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, якi становлять iнтерес для кожного, хто знається на старовинi. Отож рано чи пiзно людцi з того нiкчемного свiту мали б зацiкавитися ними. Його навiть попереджали про це i полiцiя, i колеги. Однак те, що вiн почув зараз вiд Крiшни, перевершувало найгiршi сподiвання.
Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мiкейрос ще пiднявся на узвишшя бiля урвища i постояв на ньому, замислено вдивляючись в освiтленi мiсячним свiтлом хмарки над перевалом. Скiльки разiв удень i вночi вiн зупинявся тут серед плит i зачудовано вдивлявся в гiрське небо, намагаючись вiднайти хоч якусь ознаку того зв'язку, що повинен бути мiж небом i горами, космосом i землею, 'галактичним розумом', що функцiонує (а вiн був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики i 'розумом', i 'iнтелектом' його рiдної планети, а значить i його власним розумом. Стоячи тут, вiн нiби сподiвався дива, чекав 'небесного одкровення', яке дасть йому можливiсть розгадати iсторiю появи кам'яних плит, iсторiю походження земних цивiлiзацiй i їхнi зв'язки з цивiлiзацiями трансгалактичними. I хто посмiє докоряти йому за те, що вiн вiрив у вiдвiдини iнопланетянами Землi й чекав появи бiля свого 'гiрського гнiзда' одного з космiчних кораблiв? Бо звiдти, з кораблiв, а отже, i з планети, яка їх запустила i на якiй, за його переконаннями, знають практично все, що дiється на Землi, вже не могли не помiтити: їхнi древнi 'забутi письмена' нарештi знайдено. А цi плити ще раз мають утвердити людство в думцi, що своїм злетом воно зобов'язано ще й попереднiм цивiлiзацiям, привчити його до вiри уже не в бога, а в силу i могутнiсть своїх братiв по розуму, якi освоїли iншi планети.
'Ти, старий i немiчний фантазере... - дорiкнув собi в душi Мiкейрос, насилу вiдриваючи погляд вiд осяйної хмарки, яка все виразнiше набувала форми човна, хiба що добряче потрощеного крижинами. - Скiльки можна?.. Зiзнайся собi, що стомився. Ти зiбрав тисячi плит... Хто зробив бiльше, нiж ти? I годi. Продай цю вiллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрiйниковi, як ти сам, колекцiю плит, i доживай свого вiку, порпаючись на присадибнiй дiляночцi бiля свого мiського будинку. Свiт незбагненний. I в цьому вiн може зрiвнятися лише з незбагненнiстю людської душi. Але ти стомився вiд усього i вiд незбагненностi, що все життя тяжiє над тобою, теж...'
Мiкейрос намагався не думати нi про розмову з доктором Крiшною, нi про таємничу тiнь, що майнула попiд скелею, коли вiн проводжав свого запiзнiлого гостя, нi про не менш таємничого чоловiка на iм'я Кодар, що сидить у своїй потаємнiй кiмнатцi, вхiд до якої замасковано пiд шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мiкейрос уважно придивився до вузесенького вiконця кiмнатки, в якiй оселився Кодар. Вона були на першому поверсi над пiдвальним примiщенням. У вiконцi не свiтилося. Нiяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бiк темних шибок, стежить за ним?
- Я носила йому каву, - зустрiла його на порозi Олiвейра. - Тобто, хотiла занести. Вiн не озивається. Дивно. Я стукала, i то досить гучно.
- Мабуть, спить.
- Надто рано для такого гостя, - якось невпевнено проказала Олiвейра, притишивши голос. - Що це за люди? Вiн i цей Крiшна? Чого вони тут? Що їм потрiбно? Це не звичайнi подорожнi - я зразу вiдчула.
- Не звичайнi, - погодився Мiкейрос. - I нiчого тут не вдiєш.
Вiн пройшов коридором i постукав у дверi маленької кiмнатки:
- Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крiшни вже нема. Вiн пiшов геть...
- Може, вiн вискочив у вiкно? - подала голос Олiвейра, що досi мовчки стежила, як Мiкейрос стукав у дверi. - Адже воно вiдчиняється:
- Все може бути, - стомлено вiдповiв доктор Мiкейрос. - Давай спатимемо сьогоднi у мене в кабiнетi.
Пiднявшись нагору, вiн одразу ж замкнув дверi на защiпку, перевiрив, чи працює телефон, i зарядив рушницю.
- Тут як у середньовiчнiй фортецi, - спокiйно мовив вiн, роздягаючись. - Але я певен, що страхи нашi безпiдставнi. Я завжди вiрив у людську добрiсть, а не в лиховiсництво. До такої вiри мене привчили гори.
'Так, гори', - повторив вiн уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олiвейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком i затихла, притиснувшись щокою до його передплiччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всiляких запитань. Iнодi Мiкейросу здавалося, що вiн розмовляє з малесенькою донечкою. З тiєю, що загинула в горах, коли вони з Олiвейрою взяли її з собою.
Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Вiд їхнього табору лишалося ще метрiв п'ятдесят бiльш-менш крутого пiдйому, а далi йшов майже пологий гребiнь. Iди та милуйся горами. I погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олiвейра й Амiка мудрували над вечерею, вiн вирiшив спочатку сам пройти отих п'ятдесят метрiв, пiдготувати їх для сходження дружини й доньки. I пройшов. Досить легко. I, вже помилувавшись краєвидом, що вiдкривався з виступу, на який вiн добувся,
