Загрузка...

Ева М. ТОМПСОН

ТРУБАДУРИ ІМПЕРІЇ:

Російська література і колоніалізм

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ДИСТАНЦІЮЮЧИСЬ ВІД ІМПЕРІЇ

Крок за кроком постколоніальні студії долають кордони і проникають в український науковий та суспільний дискурс. Цей факт є цілком закономірним для молодої держави, яка може вести своє літочислення з середини першого тисячоліття, від трипільської чи зарубинецької культури, а може, й від 1991 року. Це залежить від того, з якої точки зору підійти до питання. Проте очевидним є той факт, що сучасному українцеві дуже важко уявити себе поза російським контекстом. Так чи інакше, але Росія присутня у щоденній свідомості не лише пересічного українця, а й сучасної української інтелектуальної еліти. Це є наслідком тривалої, з покоління в покоління, імперської культурної політики. Тому багатьом українським громадянам, навіть тим, хто свідомо асоціює себе з Україною, українською культурою, важко дистанціюватися від привиду вселенської російської літератури, важко подивитись на Росію як на «іншого», дистанціюватись від її впливу, а поза тим усвідомити власну, українську «самість» і самодостатність.

Феномен такої ситуації полягає також і у тому, що часто-густо в цьому потужному дискурсі російської «вселюдськості», «універсальності» губиться й питомо українське. Складається враження, що українцям якось незручно говорити про «своє», про партикулярне на тлі заявленої «вселенськості», яка претендує не багато не мало, а врятувати людство від якогось універсального зла.

Цінність книжки Еви М. Томпсон «Трубадури імперії» полягає в тому, що вона дає читачеві перспективу дистансу до російської культури, літератури, російського дискурсу. Тобто читач має змогу подивитися на знайомі й, так би мовити, «рідні», з дитинства тексти, на авторів, на неоднозначні моменти історії із зовсім іншої перспективи. Слід зазначити, що для самої авторки російський імперіалізм не є абстрактним поняттям, почерпнутим з книжок. Він також є частиною емпіричного досвіду дослідниці, що вже саме по собі надає книжці перспективи істинності у феноменологічному вимірі. Ева Маєвська Томпсон народилася в м. Каунасі (сучасна Литва) у польській родині. Після Другої світової війни у зв’язку з відомими змінами на політичній мапі Європи її батьки були змушені переїхати до Польщі.

Освіту почала здобувати у Варшавському університеті, а продовжила вже у Сполучених Штатах Америки в університеті Вандербільт, де захистила дисертацію з порівняльного літературознавства. У своєму дослідженні вона зробила порівняльний аналіз школи російського формалізму з американською школою нової критики. Викладала в університеті Індіана, потім у Вірджинії, а також у Вандербільті, доки разом із чоловіком, професором статистики, не осіла у Хьюстоні. Сьогодні вона є професором славістики в Райс університеті у Хьюстоні, штат Техас (США).

Окрім книжки «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (2000), Ева Томпсон є авторкою таких досліджень, як «Російський формалізм і англо-американська літературна критика. Порівняльне дослідження» (1971), «Зрозуміти Росію: Святий блазень у російській культурі» (1987), деякі частини цієї книжки були відтворені у праці «Шаманство: критичні концепції в соціології» (2004), «Вітольд Гомбрович» (1979). Ева Томпсон є також головним науковим редактором збірки статей «Пошуки самовизначення в російській літературі» (1991), головним редактором часопису «Сарматіан ревю», друкується в низці наукових видань, присвячених славістичним студіям. Її роботи перекладені польською, китайською мовами, неодноразово видавалися й перевидавалися за межами США.

Окремо варто зазначити той факт, що вихід книжки Еви Томпсон у видавництві «Основи» є цілком обумовленим. Можна назвати це збігом обставин, а можна говорити про певну світоглядну спорідненість. Саме завдяки діяльності «Основ» український читач знайомий з працями Едварда Саїда, Ентоні Сміта, Романа Шпорлюка, Анджея Валіцького, на чиї праці неодноразово посилається авторка. Можна сказати, що книжка дослідниці цілком органічно вписується у редакційний портфель «Основ».

Постколоніальні студії не надто широко представлені в сучасному українському дискурсі. Загалом на сьогоднішній день досліджень такого плану у світі існує небагато, можна перерахувати на пальцях те, що досі було видано в Україні: збірка статей Марка Павлишина, монографії Миколи Рябчука та Мирослава Шкандрія, із суто теоретичних праць, які не торкаються українсько-російських взаємин, вийшов уже згаданий «Орієнталізм» Саїда, також деякі матеріали були опубліковані у хрестоматії з сучасної літературознавчої теорії «Слово. Знак. Дискурс», виданої у видавництві «Літопис» під редакцією Марії Зубрицької. Тому можна сказати, що монографія Еви Томпсон покликана заповнити суттєву прогалину в сучасній українській гуманітаристиці. Її книжка є не лише доброю нагодою ознайомитись із набутками сучасного американського літературознавства, й подивитись під зовсім іншим ракурсом і на власне минуле, і на взаємини із сусідами. Дослідження ґрунтується на аналізі російського імперського контексту, проте і український, і польський та інші тут перманентно присутні як невід’ємні частини колонізаторської політики імперії. Для читача, який цікавиться постколоніальними студіями, буде цікаво побачити, як теорії Гаятрі Чакраворті Співак чи Гомі Бгабги можуть застосовуватися до слов’янського контексту.

Перший — теоретичний — розділ книжки надзвичайно цікавий, оскільки авторка торкається широкого кола проблем, пов’язаних з теорією постколоніальних студій, проблемою формування національної й державницької самосвідомості, відмінностями у протіканні цих процесів між західноєвропейськими імперіями та Росією. У західному світі постколоніалізм асоціюється перш за все з проблемами расизму, заморськими завоюваннями, тому на Російську імперію, що вела експансіоністську політику стосовно найближчих сусідів, у цьому аспекті дослідники не звертали достатньої уваги.

Тут, мабуть, варто відзначити певну термінологічну проблему. Авторка вживає вслід га Ентоні Смітом термін «етнія», який досі не набув свого поширення в українському науковому дискурсі. Цей термін має франкомовне походження і був уведений в ужиток Рене Жирардом. Етнія стосується однієї з найперших, практично несвідомої стадії формування національної свідомості, максимально віддаленої від поняття держави. Це період, коли населення із зброєю в руках окреслює територію свого побутування, ще не замислюючись над проблемою створення держави.

Ще одним терміном, про який варто згадати, є термін «домініон», яким традиційно називають фактично незалежну державу у складі Британського королівства, пізніше у складі Британської співдружності. Тут «домініон» у класичному значенні може фігурувати лише, коли йдеться про Річ Посполиту, у складі ж Російської імперії домініон — це залежні, підвладні імперії території, які частково (формально) зберегли якісь автономні привілеї, як це сталося з Королівством Польським.

Будучи максимально відвертою, авторка не замовчує й колонізаторських інтенцій Речі Посполитої щодо України. Дослідниця зазначає, що аналіз польсько-українських стосунків з постколоніальної перспективи ще чекає свого часу. Загалом вона надзвичайно уважна до українського контексту. Звісно, дослідження Томпсон у першу чергу було адресоване західному читачеві, і тому деякі історичні факти, наведені у книжці, не є новиною для української аудиторії. Разом з тим, суто по-людськи, приємно, що цьому західному читачеві хтось узяв собі за труд пояснити, чим була Київська Русь, звідки бере початок Росія і що це не одне й те саме. Крім того, Томпсон торкається причин і наслідків українського голодомору; проблеми чорнобильської трагедії та багатьох інших актуальних саме для українців питань. Авторка прямо вказує на однобічне сприйняття Заходом слов’янської культури, сформоване російським імперським саморепрезентативним дискурсом. Саме в цьому, на думку авторки, полягає «незалучення» або іґнорування текстів Адама Міцкевича або Юліуша Словацького постколоніальними західними теоретиками.

Деякі моменти нашої спільної історії, на які посилається авторка, маловідомі в Україні. Як от масакра, влаштована Олександром Суворовим у передмісті Варшави в 1794 p., коли загинуло близько двадцяти тисяч цивільного населення. Скільки поколінь радянських людей були виховані на героїзмі і прикладі воєнного генія Олександpa Васильовича, який перейшов через Альпи, що мало хто з українців, народжених у СРСР, має критичний погляд на цього полководця з власне української перспективи, а не з позиції, вихованої радянською/російською пропагандою.

Приклад із Суворовим один із низки багатьох, які наводить дослідниця у своїй книжці, поступово

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату