Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

зберегла британську систему демократії, британську систему освіти та, значною мірою, англійську мову, неросіяни у межах російської імперії докладали всіх зусиль, щоб усунути зі своїх країн усі сліди російськості, — настільки відразливою вона їм здавалася у своїх шовіністичних намаганнях пропагувати все російське.

Російська мова, якою раніше розмовляли по всій імперії, витісняється рідними мовами у всіх країнах, окрім Білорусі. В Україні, в якій подібність мов призвела до певних ускладнень, у 1990-х роках систематично робилися ідеологічні зусилля звільнитися від російської спадщини, і їх не можна вважати лише проявом українського шовінізму. У Центральній Європі можна спостерігати різке зниження зацікавлення всім російським 9. На Другому Всесвітньому конгресі татар, що відбувся в 1997 році в Казані, Республіка Татарстан (етнічна республіка у складі Російської Федерації) схвалила латинську абетку для татарської мови 10. Ця квапливість у проголошенні лінґвістичного сепаратизму відображає той факт, що протягом більш ніж чотирьох століть підкорення татарських ханств Росії російська і татарська культурні еліти жили власним окремим життям 11. У Середній Азії повернення до тюркських коренів гальмувалося економічними міркуваннями. Кавказ був змушений боротися з російською воєнною силою; однак Грузія та Вірменія зберігали перевагу своїх рідних мов над російською навіть за комуністичного правління і успішно захистили свої некириличні алфавіти. Мабуть, найбільш яскраво звуження сфери використання російської мови проявилося в Литві, де кирилиця практично зникла з публічного вжитку. У Західній Європі та Сполучених Штатах також спостерігається стрімке згортання вивчення російської мови, яке відбувається паралельно зі зменшенням зацікавлення всім російським, і це є додатковим підтвердженням того, що інтерес до російської культури у світі ґрунтувався (принаймні частково) на пошані до радянських збройних сил 12.

Едвард Саїд зауважив, що об’єднуюча сила західної культури спаяла західні країни та їхні колишні колонії в єдину культурну сферу зі спільними прагненнями та позиціями. На пострадянському Сході мали місце протилежні тенденції. Процес розширення НАТО є, мабуть, найбільш промовистим прикладом дезінтеґраційної сили російської та радянської імперій. Мало країн так прагнуло приєднатися до НАТО, як народи та держави, що належали до російської сфери впливу. Неросійські радянські республіки так само прагнули показати світу, що вони не Росія, що вони відрізняються від Росії. Як відзначив Пол Ґобл (Paul Goble), схоже, що кожна наступна криза в Російській Федерації все більше віддаляє від неї колишні російські республіки, так, що Співдружність Незалежних Держав стає все менш життєздатною 13.

Як наслідок, дві моделі розбудови нації, описані Майклом Гехтером (Michael Hechter) щодо внутрішніх колоній Заходу, не можуть застосовуватися до російських домініонів. Перша модель передбачає дифузію влади та знання з метрополії до периферії; відповідно до другої чимале значення у розвитку націй відіграє і явище внутрішнього колоніалізму 14. Модель дифузії припускає, що сильна соціальна група притягає інші за допомогою соціального осмосу, і слабші групи зрештою приймають її мову та культурні традиції. Подібним чином економічні звички сильніших груп поширюються від одного поселення до іншого (хоча Гехтер і визнає, що дія цієї дифузії на практиці залишається «не зовсім ясною»). Зрештою, поділ праці згладжує відмінності між метрополією та периферією, і формується єдина нація. На відміну від цього, згідно з моделлю внутрішнього колоніалізму, культура метрополії не поступається з легкістю своїм панівним статусом, і спостерігається радше її намагання експлуатувати периферію, а не забезпечити рівність. «Суспільство, підпорядковане метрополії, приречене на інструментальну роль» ¹⁵.

Жодної з цих моделей не можна повною мірою застосовувати до російського колоніалізму. Російські історіографи підтримували модель дифузії, арґументуючи це тим, що народи й держави приєднувалися до Росії добровільно і вступали в российскую сім’ю народів. Однак після ретельнішого розгляду видно, що ця модель не точна. Навіть Грузія (яка є улюбленим прикладом російських історіографів) не хотіла приєднуватися до Росії — вона вела переговори про захист від турків, а не про вступ до Російської імперії. Відомий вислів Солженіцина, що [царська] «Росія… не знала жодного збройного сепаратистського руху» та «жодних [трудових] таборів» є вигадкою, не гідною великого письменника 16. Так само, як і у випадку інших імперій, практично всі неросійські території, які стали частиною царської імперії та Радянського Союзу, були приєднані за допомогою військової сили або дипломатичного тиску, який ставив невеликі народи у безвихідне становище. Що ж стосується моделі внутрішнього колоніалізму, то вона ґрунтується на припущенні про вищий економічний і культурний розвиток метрополії порівняно з периферією. Як вказувалося вище, це припущення є неправильним для західних і південно-західних околиць російської імперії.

Вказане загальне правило не-асиміляції та відходу від Росії має кілька винятків. Угро-фінське населення, яке проживало в північно-західній Росії, було значною мірою асимільоване вже наприкінці XIX ст., а певний відсоток тюркського населення на її південних та східних землях також визначає себе в межах російської культурної ідентичності 17. У повісті Андрія Белого «Петербург» (1916) один з її героїв — сенатор Аполлон Аполлонович Аблеухов — є русифікованим і християнізованим нащадком мірзи з киргизьких степів, і беззаперечним підтвердженням такого походження є його прізвище і зовнішність. Сенатор — людина російської культури, незважаючи на домішку «азійських рис», які для Андрія Белого були таємничим і потужним складником російської культури. Здебільшого росіяни практикували прихильне ставлення (змішане з поблажливістю стосовно небілих), коли національні еліти погоджувалися на втрату своєї культурної ідентичності та русифікацію. У цьому полягала відмінність становища азійських і африканських інтелектуалів, які усвідомлювали, що їхні колоніальні господарі ставляться до них зверхньо. В російській імперії особливо гаряче приймали мешканців Центральної та Східної Європи, якщо вони обирали лінґвістичну та культурну ідентифікацію з росіянами. Неможливо заперечувати теплі почуття, з якими росіяни ставилися до відступництва від німецької, польської, української, литовської, латиської чи естонської націй і перехід до російської. Цих відступників не лише приймали як росіян (що неможливо собі уявити у випадку англійців та Індії XIX ст.), але приймали із вдячністю. Як приклад, можна навести журналіста Фадея Булгаріна, генерала Г. К. фон Штакельберґа, державного діяча С. Ю. Вітте, поетів Владислава Ходасевича та Ірину Ратушинську, письменника Миколу Гоголя та політичного оглядача Отто Лаціса. Однак упродовж часу існування імперії частка населення, яке не ідентифікувало себе з російською метрополією, залишалася постійною і трималася на рівні приблизно 50 відсотків. Певна частина решти населення записувала себе до росіян задля власної вигоди; а коли належність до росіян переставала бути перевагою, вони змінювали свою офіційну національну ідентичність. Гноблені народи були надто численними, щоб русифікуватися швидко; часто вони цього не хотіли; деякі з них були надто віддаленими географічно, щоб піддатися легкій асиміляції. Однією з причин невдач росіян в асиміляції національних меншин був їхній надзвичайний апетит до поглинання територій; ці території виявилися завеликими, щоб відносно слабо розвинена культура змогла їх поглинути і зробити своїми. Більш за все російській культурі бракувало надійної філософської бази, яку мав і яку використовував Захід для виправдання своїх «цивілізаційних» завоювань. Грубо кажучи, росіяни в XIX ст. накопичили велику частину того, що можна метафорично описати як мармур Елґіна (колекція античних фігур з Парфенону, вивезена і продана Британському музею лордом Елґіном), і в них з’явилося кілька геніальних письменників, які привели російську літературу до числа найулюбленіших літератур світу; водночас філософія в Росії була і є в зародковій фазі, і цей факт впливає на сприйняття російської культури серед підлеглих народів. У XX ст. ситуацію погіршило те, що Лєшек Колаковський (Leszek Kolakowski) назвав магічним мисленням радянського марксизму 18. Отже, Росії бракувало авторитету, який може забезпечувати культура, що здобула визнання серед колонізованих народів.

Усі ці заплутані владні зв’язки випали з уваги багатьох західних фахівців з питань Росії. Західні науковці добре обізнані з науковим вченням орієнталізму, котре приписує Заходу позиційну перевагу над периферією, яку вважали нижчою з політичного та культурного погляду. За аналогією, вони поширили таку саму таксономію на Росію та її домініони. Наприклад, Джордж Кеннан (George Kennan) у своїх роздумах на теми геополітики неодноразово давав зрозуміти, що піддані російської імперії були нижчими в політичному та культурному відношенні. Його заперечення проти розширення НАТО в Центральній Європі (правда, його думку поділяла менша частина американських політиків) ґрунтувалися на цих класичних орієнталістських припущеннях 19. Згідно з поглядами Кеннана, Росія мала законне право претендувати на територію Центральної та Східної Європи з міркувань безпеки. Цей арґумент дуже подібний до тих, що їх висували британські та французькі колонізатори, для яких утримання колоній було протягом певного часу необхідною умовою величі Британії чи Франції. У дебатах про розширення НАТО, які відбувалися в 1997 році у США, велику роль відіграли колоніалістські погляди науковців і державних діячів, котрі визнавали право Росії на