Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явилася машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екскурсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.
— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.
— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…
— Ну, гаразд, — ніяково сказав Коля. — Посидьте. А я покличу вчителя.
Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкоплечий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.
— Ну що? — загримів він. — Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?
— Максиме Івановичу, я одкопав людину, — схвильовано мовив Коля. — Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояснював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь дивний.
— Ти не хворий? — непевно запитав учитель. — Га? Щось щоки в тебе червоні.
— Та не жартуйте! Побігли! — скрикнув хлопець. — А то хтозна, що він зробить!
— Тоді за мною! — скомандував учитель. — Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!
Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побігли до кручі.
— Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.
— Вперед! — крикнув Максим Іванович.
Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ревів бурчак.
Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав:
— Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. «Вивчусь… спасатиму людей…» А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?
Коля торкнувся його плеча.
— Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!
Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.
— Ось він — страшний суд, — гірко сказав Василій. — Я ніс його з собою… в душі своїй…
Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.
— Цікаво? — Запитав трохи іронічно. — Наче на ведмедя приходите дивитися.
— Та ні, — зніяковів Бова. — У мене вельми серйозна справа. Може, вона й вам до душі припаде.
— До душі? — зітхнув Василій, киваючи головою. — Тепер мені до душі нічого вже не лягає. Наче затруєна вона.
— Чому ж? — поцікавився Григір. — Добра, чиста робота, вас тут люблять.
— Що мені до того? — сумно одвітив садівник. — На готове прийшов! Рук не прикладав. Тиша, спокій. А там… звідки я втік… Там було тяжко, темно, непривітно. Там треба було жити і добиватися ось цього, що тепер.
— Я вас розумію, — щиро сказав Бова. — Це ніби сум за родиною. Ідуть люди в далекі краї, гарно там, приємно, а тягне до рідного краю, аж серце крається.
— Ой так, так, — прошепотів Василій, і в його очах заблищала сльоза. — Тужить серце, інколи аж померти хочеться, Щоб не мучитися. Потім вийду до дерев, гляну на небо, трохи вспокоюся. А вночі сниться дівчинка.
— Яка дівчинка?
— А така… маленька, худюсінька. З сірими очима.
— Мені розповідав Коля. Ви зустріли її тоді… коли пливли сюди.
— Сниться вона. І так довірливо каже мені: «Вивчуся на дохтура, людей спасатиму…»
— У вас дуже добра душа, — м’яко сказав Бова. — Все те, що сталося, мара, піна життя. Не винні ви, що потрапили тоді в монастир, що вас так навчили.
— Винен! — гостро крикнув Василій. — Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захотів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: «Хто любить душу свою — той погубить її». Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблучка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.
Бова їв запашні плоди, хвалив, а садівник сидів проти гостя і сумно дивився за вікно, де в осінній блідо-блакитній імлі бовваніли кручі над Дніпром.
— А я ось вам дещо привіз, — сказав Григір. — Гляньте, чи впізнаєте?
Він поклав на стіл старий пожовклий зшиток. Василій схилився над ним, жахнувся. З острахом позирнув на гостя.
— Свят, свят! Де ви взяли?
— У монастирі, — вдоволено сказав Бова. — Дуже цікаві записи. Якби не вони, ми й не зустрілися б.
— Цікаві? Нема нічого цікавого. Божевілля моє. Воно й привело мене до загибелі.
— Як так «божевілля»? — збентежився Григір. — Хіба того не було, про що ви тут описуєте?
— Що?
— Вогняний вихор. Дивні істоти якісь. Поява цієї дівчини… Галі Курінної?
— Було. Тільки ж то не диявол, — пробурмотів Василій. — Я тут з моїми школярами метикував, так вони мені пояснювали.
— Що ж вони вам пояснили?
— Один каже: куляста блискавиця. Інші — космонавти з планет чужих. Ще хтось каже, що привиди ума, хвороба моя… Гай-гай! Давнє те діло. Мені здається, що то сон. А нащо воно вам, коли не таємниця?
— Для науки ваш рукопис — велика цінність, — серйозно сказав Бова.
— Для науки? Смієтеся?
— Ні. Ви чули про польоти в космос?
— Та чув. Дивні діла творяться. Людина — як Бог.
— А тепер ще глибше хочуть заглянути. Мандрувати в минуле, в майбутнє, в невидимі світи…
— Боже ти мій! У минуле? — отетерів Василій. — Та хіба це можливо? Живе чоловік, вмирає, трухне… куди ж його вернути до життя? Та ні, не глузуйте, залиште мене в спокої.
— Отже, правду кажу, — наполягав Григір. — Проте це не проста справа. Важка і небезпечна. Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.
— А ні, не збагну, — згодився Василій. — І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. «Не вернемось, не вернемось, немає до кого…» Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…
— Василю Йвановичу, — лагідно сказав Бова, — і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подорожі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?
— Куди? — пошепки запитав Василій, бліднучи.
— Звідки прийшли. У свій час…
— Батечку! — скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. — Батечку, синочку! Що ви зі мною! робите? Невже ж це правда?
— Підведіться! Встаньте, друже! Що це з вами?
— Боже мій! Я вмру від радощів! Знову глянути на Дніпро повноводий, на людей знайомих! Дівчинку зустріти мою любу. Сірооку! Я візьму її до себе, я знайду її, вивчу на лікаря! Синочку! Ну скажи мені, ти не
