Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом.
— Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите?
Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів:
— Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний…
Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала?
Віктор мовчав. Що він міг відповісти? Що?
13
Ніч. У вікні — місяць, холодні, кришталеві зорі. Небо незатишне, вороже, чуже.
Віктор дивиться в дивоколо, лежачи на ліжку біля вікна. Поряд з ним — дублер. Він спокійно спить, посвистуючи носом. Він щасливий. Ніщо не пригнічує його, хоч незабаром старт. А Вікторові нема спокою.
Минуло вже багато днів від тої трагічної пори, коли небесна вісниця полонила Віолу. А він ще й досі нікому нічого не сказав. Комета віддаляється в зоряну безодню. їй вже дали ім’я Віоли. «Нарешті вона таки заслужила цієї честі», — гірко всміхнувся Віктор. Та що з того? Таємничий гість із безодні поніс її у безвість — живу чи мертву. А він мовчить і готується до польоту на Марс. Які моторошні сни! Навіщо ж, навіщо такі розпорошені дії земних дітей? Кому потрібні інформаційні гори про далекі світи, якщо розвіюється в зоряній прірві найвартніше, що має правдивий смисл, — рідна, кохана душа людини, без якої й тебе нема?!
Десь поряд звучить її напружений голос: «Правда… і навіть більше! Чуєш, Вікторе?..»
«Віоло! Як мені діяти? Скажи, скажи, Віоло! — Він встає, сідає на ліжку, охоплює долонями гарячу голову. — Іти до президента? Прохати його, благати, переконувати, що треба летіти вслід за кометою? Не повірять. Які докази? Слова Віоли? Уривки фраз?» На порозі кімнати виростає постать чергового.
— Чому не спиш, Вікторе? Незабаром старт, треба бути у формі.
— Добре, добре. Я спатиму…
Він знову ліг горілиць. Заплющив очі. Дрімота заколисує його, але свідомість стоїть на чатах.
У багровій пітьмі виникають розмаїті зорі — лілові, фіолетові, золоті. Пливуть, пливуть химерні, казкові візерунки. Звучить дивна музика. І десь з невідомості, просто над ним, чути схвильовані слова Віоли: «Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Мільйони людей. Якось чудисько погналося за юнаком…»
Віктор відчув, що це він — той легендарний юнак. На нього насувалася велетенська тінь. Він побіг скелястим берегом моря. Дракон наздоганяв його. Тоді Віктор кинувся зі скелі у воду, пірнув у глибінь. Чудисько майже поруч. Він схопився за його гребінь. Дракон вилетів на поверхню, з скаженою швидкістю помчав по хвилях океану.
Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі.
Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче:
— Я врятую тебе, Віоло!
Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається.
Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе:
— Віоло…
Зненацька почувся суворий голос:
— Хто ти?
І луна загриміла в просторі, повторюючи:
— Хто ти? Хто ти? Хто ти?
Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:
— Я людина!
— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?
— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?
— Вона єсьм!
— Де вона?
— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!
— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.
Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:
— Де во-о-она-а-а!?
— Шукай! — відповів голос.
— Де?
— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!
— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.
Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…
Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.
— Вікторе, режим…
— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.
— Вночі? Ти здурів.
— Це дуже важливо.
— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…
— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…
Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.
— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…
14
Троє людей сиділи за круглим столом.
— Це безумство, — сказав сивий вчений.
— Хто знає, — загадково відповів президент.
— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам
