Її прийняв дебелий чолов’яга. Важко дихаючи й витираючи рясний піт з лиця, він розклав перед собою папери. Ліниво зиркнув на юне обличчя Віоли. Одне око на неї, друге — в книгу записів.
— І охота ото… такій гарній, молоденькій… заглядати в труби всякі? Хай би засушена стара баба, а то…
— Колись і я стану засушеною, — пожартувала дівчина. — Десь же має початися цей процес. То краще вже там, де мені цікаво…
— Гм. Цікаво… Що ви там загубили, в небі? Пусто, миготять зірки, щелепи від позіхів розриває. А втім — діло ваше. Така гарна, жаль, що молодість мине марно. Розпишіться ось тут…
Дівчина мовчки розписалася в своїй першій трудовій книжці, вийшла з кімнати відділу кадрів у широкий світлий коридор. До неї наближався, весело перемовляючись, гурт хлопців та дівчат. Віолу побачили, оточили кільцем.
— Новенька, — сказав високий ясноокий хлопець. Він грізно нахмурився, склавши руки на грудях. — Ти повинна виконати кілька умов для вступу до лав жерців ОІКПу.
— Яких? — сполошено, по-дитячому запитала Віола. — Це щось дуже складне?
— Дуже! — пошепки промовив хлопець, ніби повідомляв їй якусь таємницю.
Всі засміялися. А чорнява дівчина з товстою косою, складеною вінцем на голові, дала штовхана в спину юнакові, обняла новеньку.
— Не дурій, Вікторе! Нічого складного. Просто відкрий нам своє зоряне кредо. Тільки тут, одразу. Імпровізація. Прочитай якогось вірша, цитату з твору письменника, мудреця…
— Імпровізація? — розгубилася Віола. — Так одразу хіба щось путнє згадаєш? А можна свого вірша?
— Свого ще краще! — зраділа чорнява.
— Тоді слухайте…
— Ого! — скрикнув ясноокий хлопець. — Ти ба, які заміри! Протоптати слід в самій Галактиці! Оце так кредо! Ти переплюнула всіх наших хлопців.
— Знай наших! — підхопила чорнява. — Новенька! Твоє зоряне кредо нам до душі!
— Ще якусь умову треба виконати? — вже сміливіше поцікавилася Віола.
— Тільки одну, — сказав Віктор. — Відбути дружню вечірку на честь нової зірки. Згода?
— Згода!
— Чудово! — обняла чорнява Віолу за плечі. — Мене звати Надійною. А тебе?
— Я Віола.
— Приймаємо Віолу в наше сузір’я? — урочисто запитала На-дійка.
— Одноголосно! — хором закричали хлопці. — Поза дискусією! І запам’ятай наш девіз: «Ми з тобою однієї зоряної крові!»
…Того ж вечора Віола з новими друзями поїхали на «Рів’єру». Дівчині все подобалося — невимушеність нових знайомих, приглушена мелодія оркестру, мерехтіння зірок між віттям кленів.
Віктор сидів навпроти Віоли. Інколи його погляд зупинявся на ній довше, ніж належало, і вії дівчини тремтіли злякано, опускалися, прикриваючи збентежений погляд.
Іван — довготелесий, худий хлопець — пригощав Віолу, накладав їй якісь салати, а Надійка сварилася тоненьким рожевим пальчиком, удавано гнівалася:
— Зраджуєш? Всі закохалися в новеньку — і Віктор, і Йван, і вся зоряна кумпанія, а мене, бідну, покинули. Гляньте, Віктор замовк, ні пари з вуст. Це з ним уперше таке.
Віктор силувано всміхнувся, відкоркував пляшку шампанського, почав розливати. Потім підняв келих, промовивши штучно бадьорим голосом:
— За нову зірку! За Віолу!
Дзенькнули келихи. Всі випили. Лише Віола з піднятим келихом розгублено дивилася на друзів. Потім, опустивши келиха на стіл, сіла.
— Що з тобою, Віоло? — здивувався Віктор.
— Я…. не п’ю, — жалібно сказала вона, по-дитячому моргаючи віями. — Зовсім не п’ю. А ви… навіщо ви п’єте?
Хлопці й дівчата перезиралися. Іван захихикав. Віола оглянула всіх, глибоко зітхнула.
— Пробачте, мої нові друзі. — її голос сповнився дивною силою переконливості. — Пробачте, але я все скажу відверто. Ви мені повідомили свій девіз: «Ми з тобою однієї зоряної крові!» Це прекрасно. Тільки що ж означає ота зоряна кров? Чим вона буде відрізнятися від крові тих, котрі не просихають від алкогольної отрути? Всі ми на такому дивовижному шляху. Зоряна стежина пошуку — що може бути прекрасніше? І раптом — оце… Так, як і сотні років тому. Люди витирають навіть вікна своєї кімнати, а ми… заливаємо гидотою вікна власної душі. Чому ми тут? Чому не дивимось тепер на зорі? Хто справді зоряної крові, той зрозуміє мої почуття…
Обличчя Віктора налилося багрянцем, в очах блиснули іронічні вогники.
— Наївна дівчинко, — фамільярно сказав він, — ти повинна знати, що на зорі дивляться прилади, ім’я котрим — легіон! Тобі ще належить не раз, не два розчаровано скидати з себе лахміття романтичних утопій, засвоєних у дитячому віці. Доки ми тут втішаємося, плин зоряної ріки реєструє фотоплівка. Невже не відаєш цього? А нам, Віоло, чому б не поглянути інколи на ось ці зірочки? Ніщо людське мені не чуже…
Він підняв пляшку коньяку, показавши етикетку з п’ятьма зірочками, і став розливати в келешки. Хлопці засміялися. Лише Надійка мовчала, нервово вертіла між пальцями свій келешок.
Віола обурено зиркнула на Віктора. Смарагдові очі потемніли, сповнилися гнівом.
— Що ви говорите? Прилади, автомати, фотографія… Та хіба можна порівняти автомат з людиною? Що таке Сонце на фотографії? Тільки кружало, плоский диск з якимись плямами. А коли дивишся на Сонце в телескоп, воно здається живим і близьким… воно, як серце, як пульсуючий фокус буття… Та що говорити! Коли в душі відсутнє таке розуміння, хіба автомати допоможуть?
Віола вийшла з-за столу, рушила до виходу. Друзі розгублено мовчали. Сусіди крикнули:
— Гей, лицарі, таку дівчину не втримали!
Віктор метнувся за Віолою, перекинувши келих. Дівчина різко звернула з асфальтової доріжки, пішла в примарному півсвітлі поміж деревами вниз, до Дніпра. Хлопець, важко дихаючи, догнав її, пішов поряд.
