— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова «біла діра» таки спрацювала, й ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, ти чуєш, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: «Гоп!» Ми перескочили!
Однак Миколу не брали ні переляк, ні радість, він застережливо звів руку:
— Моя розумна й добра матуся радила, навіть коли й перескочиш, не квапитись гукати «Гоп!», а спершу подивитись, у що вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, які входять до складу атмосфери й грунту цієї планети, — як тобі подобається такий сюрприз?
— Нормально! На те ми й прилетіли, щоб на місці в усьому розібратися. Принаймні матимемо що розповісти, коли повернемось. Якщо вірити нашим теоретикам, на той час на Землі мине кілька сотень років і всі наукові здобутки стануть анахронізмом. Ми почуватимемось серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Звичайно, якщо про нас пам’ятатимуть…
— Ретельно перевір скафандр і не забудь про запас їжі, — суворо наказав Микола. — Не просто пам’ятатимуть — нас чекатимуть, нас радо зустрічатимуть. Ну, в добрий час, друзяко!
Він не вагаючись ступив уперед і віддраїв перший відсік.
На мить зупинився, відчувши гострий приплив ніжності до свого міжпланетного корабля, маленького куточка рідної планети — від традесканції на стіні до крихітного плюшевого ведмедика, що при посадці впав зі столика. Хотілось якомога довше затримати погляд на кожній дрібниці, та, схаменувшись, він рішуче перетнув другий відсік. Біля дверей третього мовив:
— Прогулянка тривалою не буде: за годину — перший зв’язок із Землею.
— А там і справді проминуло кілька віків, а може, й тисячоліть?
— Не озирайся назад так часто, бо в голові запаморочиться. Знаєш, краще про це не думати.
Однак не думати не могли обидва. Про покоління вчених у лабораторії, розташованій неподалік єдиного на планеті дикого плато, де вперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно створити «білу діру» — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світилами: «Службу зірки Бернарда», чия планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно вмерли, відживши належне, ті, з ким вони зналися ще якихось півгодини тому. Про те, що для них не змінилося нічого — навіть не встигли зголодніти чи знудьгуватися у товаристві одне одного. Не встигли й усвідомити, що, власне, з ними сталося.
— Будемо спокійно та сумлінно робити своє діло, — сказав Микола, натиснувши на останню кнопку. — І пам’ятати, що найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Ще раз закликаю тебе до пильності.
Трап було спущено, а зелений вогник запевняв, що в радіусі трьохсот метрів астронавтам небезпека не загрожує.
Навіть не дочекавшись, поки до кінця розійдуться стулки дверей, Ів прослизнув у щілину й звів руки, вітаючи нову планету.
Вона була схожою на старовинний, трохи збляклий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускаті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів їхній корабель. У повітрі похитувалися схожі на земні ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотаво-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все навколо пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків ясно-брунатних тонів мінилися між червоним та жовтим, і на всьому лежав якийсь надвечірній лагід. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притушено, мов крізь густий серпанок.
Незвична гармонія брала за душу, обіцяючи мир та добрі надії.
— Здається, що й справді все гаразд, — сказав Микола і почув у відповідь сповнене захвату зітхання молодшого товариша.
Ніяких стежок не було, і вони пішли навпростець, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони називали мохом, приємно пружинило під ногами, й їхні кроки поглинала незглибима тиша — ні шереху гілок, ні пташиного крику. Присівши, Микола торкнувся однієї з рослинок — в руці залишилось рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на листя «заячого холодку». Найближчий кущ, стиснувшись у кулю, раптом безшелесно вибухнув, виметнувши вгору безліч спор. Озирнувшись на Іва, Микола побачив, що він обплутаний чимось схожим на брунатну павутину. Очі товариша сміялися за склом скафандра, і нагадував він хлопчика, який, тікаючи від грози, перебіг порослий високою травою луг, зібравши на себе пилок усіх квітів.
Вони вирішили пройти трохи в глиб лісу, про всяк випадок тримаючи напоготові лазерну зброю, але незабаром відчули щось схоже на сором за свою сторожкість: той самий палево-смарагдовий лагід пестив очі, та сама тиша дихала на них теплом і затишком — чужа планета ластилася до пришельців, мов пещена домашня кицька, переймаючи їх щасливою вмиротворенністю.
— Коли тут досі не завелись якісь аборигени, то гріх, щоб пропадало таке добро, — пробурмотів Микола. — Тло з середньовічних картин, такі собі райські кущі, хіба що, зелених барв бракує.
— Нічого! Звикнемо жити й без зелених, — озвався Ів.
Ввімкнувши мегафон, він раптом гукнув щосили:
— Гей-гей! А хто тут є живий!..
Ні звуку…
Микола не дав йому повторити заклик:
— Ще й справді озветься хтось з рогами та копитами, а ми ж далеко від корабля. Хоча… Жодних слідів вищих істот, тим паче мислячих, та й взагалі — нічого, крім рослин. Хоч би тобі якась комаха продзикотіла… немає й того! Але час вертатися. Ти уявляєш, як сприймуть на Землі наше запізнення?
— Сам радив про таке не думати. Ходімо. Нам є що повідомити.
Теракотова галявина, де вони залишили корабель, не скоро засвітилась поміж деревами, й під кінець вони майже бігли, наскільки їм дозволяв важкий скафандр. Подумали б, що заблукали, коли б не власні сліди, що чітко вирізнялися на моховинні. Ось кущик, від якого Микола відламав гілку, — де ж їхній корабель?
Там, де він мав бути, височів палево-шоколадний пагорб, на ньому ворушилися, мов черв’яки, гнучкі ліани.
— Вже й заплели! — вигукнув Ів. — Яка життєва сила! Нічого, ми її приборкаємо.
Микола спробував згребти рослини зі стінки корабля, й вони піддалися, проте нові негайно ж потяглися туди легкими хвилями, мов конденсувалися з повітря. Вирішивши не витрачати зусиль на марну боротьбу, він ступив у їхню масу, мов у болотяну твань, і сам собі не повірив, коли відчув, що виготовлена з базальтового волокна приступка прогнулася під ногами. Ціла хмара брунатних спор закрутилася перед очима, сплітаючись у химерне павутиння; розірвавши його, астронавт з жахом побачив, що двері останнього відсіку стали тонкими й дірявими, немов бляшанка, що хтозна-скільки пролежала на морському дні.
Їхній корабель танув на ідилічній теракотовій галявині, немов льодяник у пащі казкового чудовиська, — той корабель, що був споруджений з надміцних матеріалів, що витримав шалене полум’я сконцентрованого часу. Діставшись першого відсіку, зоряні мандрівники перевели подих.
— Ось вона, та «дрібниця», на яку не звернули увагу наші вчені, — гірко всміхнувся Микола. — А її ж знав ще Спіноза: він перший сформулював положення про константність законів природи, пізніше його підтвердив своїми розрахунками Масквелл.
— Спіноза? — перепитав Ів. — Це ж було дуже давно. І тоді людина вміла так мало…
Миколі ніколи було відповісти, бо прозвучав сигнал, що викликав на контакт із Землею. В його буденності було щось жахне, й астронавти здригнулися.
— Я — «Земля», я — «Земля», — чітко пролунав низький жіночий голос. — Екіпаж «Бернард-1», відгукніться! Минуло чотириста років відтоді, як ви стартували, однак ми про вас пам’ятаємо й з нетерпінням чекаємо від вас звістки. «Бернард-1», відгукніться!
Пильно подивившись на Іва, Микола став перед екраном:
— Я — «Бернард-1». Годину тому ми щасливо дісталися заданої планети. Вона гарна й затишна, її тяжіння таке ж, як і земне, а в атмосфері достатньо кисню. Та все складніш, аніж ми думали. Згадайте постулат Вернадського про те, що кожна речовина існує незмінною доти, доки перебуває в тих умовах, у яких виникла, а вихід за них спричиняється до перегрупування елементів. Тим-то наш корабель руйнується на очах. Здається, мрію Ціолковського про те, що людство розселиться по інших планетних системах, ще довго не вдасться втілити в життя. Бережіть Землю! Пам’ятайте про закон константності. Бережіть нашу Землю!
Миколин голос урвався: він побачив, що стеля над ним стала прозорою і крізь неї проступають зорі,
