Загрузка...

Зорепади

Науково-фантастичні оповідання

Микола Дашкієв

Зорепади

На початку осені, коли багряніють пишні чуприни кленів, студеніє вода в річках та озерах і пливе над притомленою землею біле павутиння «бабиного літа», вечоріє дуже швидко, і над цілим світом западає глибока, як безодня вічності, темрява. Великі волохаті зорі сяють у високості лагідно й клично. Їх так густо розсипано на небосхилі, що здається — зорям тісно. То ж не дивно, коли яка з них не втримається і почне падати, прокреслюючи палахкотливий слід. Поспішай, загадуй найпотаємніше бажання, поки зоря летить, — воно мусить здійснитися!

Швидко згоряє зоря — не встигаєш… Але буває щоосені одна ніч, коли з неба сиплеться справжній зоряний дощ. Кілька годин підряд оксамитову темряву над землею пронизують осяйні стріли — так рясно, аж виднішає довкола. Отакої невимовно прекрасної ночі саме час мріяти, загадувати найдерзновенніше — все збудеться, тільки б молодість та здоров’я!

А за сивої давнини, такої давньої, що вже й пам’ять про неї розвіялася, — зорі трималися на небі міцно. Вони сяяли холодно і спокійно, байдужі до всього, бо й ними не цікавився ніхто. На всій величезній планеті жили купки волохатих низькочолих людей, які ще й вогню не знали. Навіщо їм оті блискітки в недосяжному небі, коли майже так само, але значно страшніше світяться очі в хижаків на Землі?

Міцно трималися зорі на небі, бо зрушити їх з місця можуть тільки найдерзновенніші людські поривання, а в тодішніх людей ще не було ні мрій, ні сподівань, ні прагнень. Не було навіть кохання, його заступав інстинкт продовження роду.

Щоосені, коли всі закутки в печерах заповнювалися їстівними корінцями, а свіжини було стільки, що вже й собаки не їли, наставала весільна пора. Чоловіки племені, а особливо юнаки, змагалися між собою, показуючи силу та спритність, кожен прагнув здобути першість у танцях та ігрищах, а часто доходило й до кривавих двобоїв. Так годилося, бо вибагливі й вимогливі наречені звертали увагу тільки на найдужчих і найхоробріших. Але вибирали й чоловіки. Їх вабили прудкі й спритні, стрункі й невтомні, рум’янощокі, з блискучими очима. Вони прагнули вродливих — хоч і не усвідомлювали цього, бо для них це були просто найздоровіші та найвитриваліші дівчата.

Отож і повелося споконвіку: щоосені, коли настає весільна пора, у племені сама собою визначається Перша — та, в якої залицяльників найбільше. Вона обов’язково вийде заміж за Першого. Байдуже, який він з виду, — щоб тільки переміг своїх суперників і в усьому довів свою першість. Так велить мудрий, несхибний Закон Життя.

Минали століття, і ніхто ні разу не порушив цей закон. Не злічити, скільки отих Перших перейшло у племені, — щороку інша. Але кожна з них передавала своїм нащадкам бодай краплиночку вроди й снаги, а краплиночки збиралися воєдино, і, нарешті, народилася дівчина, гарнішої за яку досі в цілому світі не було.

Її назвали Першою заздалегідь, ще коли вона не сягнула шлюбного віку. Чоловіки почали упадати біля неї, тому їй завжди діставався найсмачніший шматок м’яса, найзатишніший куток у печері, найм’якіше хутро на плечі. Всі потурали її забаганкам, а вона вже й вередувала, бо першою з усіх Перших усвідомила непоборну силу своєї краси.

А ще був у племені юнак, якому теж судилося посісти найчільніше місце. Кільканадцять поколінь його пращурів теж були Першими, отож і дістав він у спадщину могутні м’язи, відчайдушну хоробрість і неймовірну спритність. А від матері успадкував не вроду — бо з лиця воду не пити, — а незбагненний потяг до краси, підвищену чутливість. Нема де правди діти: всі чоловіки племені накидали оком на Першу, ну, а він при зустрічах просто прикипав до неї поглядом, сам не розуміючи, чому так гучно гупає в грудях і чому з вуст ладен вирватися чи то розпачливий зойк, чи переможний викрик.

Перша давно звернула на нього увагу. Вона відчувала: це — той, що має стати її чоловіком — дужим і хоробрим чоловіком, який захистить і прогодує і її, і майбутніх дітей. Як тільки він виборе першість, вона піде за нього заміж. Так велить закон, мудрий Закон Життя… Але чому ж якась незнана сила тягне її до іншого юнака — до того, який у кращому разі може стати Другим?!

Так на багряно-чорному тлі людських емоцій уже народжувалося кохання — барвисте й легкорозвійне, примхливе й непослідовне, прихильне до обранця й жорстоке до нелюба, — проте Перша цього ще не знала. А разом з коханням народжувалися і муки ревнощів. Їм також не було ще імені, однак Перший відчув їх на повну силу. Дорогою ціною він заплатив за свою першість — адже то не жарт, подолати всіх, хто претендував на першість! Але Перша все коверзувала й коверзувала. Та ось уже здійснено останній подвиг: він сам один забив велетенського ведмедя і його закривавлену шкуру кинув їй під йоги. Вона мала сісти на цей килим і покірно чекати свого чоловіка. Так велить закон. Але ця Перша була не такою, як її попередниці. Вона й не глянула на подарунок. Вона дивилася на Другого, який заліковував рани, одержані в сутичці з Першим. В її погляді було щось таке незвичне, щось таке підступно-прекрасне, що Перший відчув, як у нього хижо настовбурчилася шерсть і в грудях спалахнула пекуча лють.

— Я — Перший! — промовив він хрипко. — Сідай!

Перша ніби й не чула. Він підняв могутні руки, щоб схопити її за плечі, посадовити силоміць, але враз схаменувся: Перша має сісти на весільний килим сама, тільки в такому разі вона стане його дружиною. Такий закон!

— Ти — Перша, я — Перший… Сідай! — він уже наполягав, вимагаючи дотримання закону. І все плем’я загуло:

— Перша — сідай!

— Шкуру простелив Перший!

— Перша повинна сісти!

Вона злякано озирнулася і ступила до весільного килима, та раптом зупинилася, примружила очі, засміялася й показала пальцем кудись угору:

— Здобудь мені отого світляка! Я приколю його до волосся…

Ошелешений Перший підвів голову і побачив у присмерковому фіалковому небі яскраво-сліпучу зорю, до якої з-за обрію тяглися буйні криваво-червоні стріли. Він дивився на небо вперше. Власне, поглядав на нього коли-не-коли й раніше, але з цілковитою байдужістю, бо в тій пустельній далині не було ні ворогів, ні друзів: вона існувала сама по собі, нікому не потрібна. А зараз перед його очима розкрилася така урочиста й велична картина, що перехопило подих.

І Перший збагнув: отам, у високості, зовсім не світляки, як видається Першій. Так світять очі хижих звірів, що причаїлися в темряві. То ж хай виходять на двобій! Тільки найхоробріший у племені здатний їх подолати! Ану, спускайтеся сюди!

З величезною палицею в руках, весь напружений, як лев на полюванні, Перший вискочив на скелю і видав могутній бойовий клич.

І це було так страшно, що все плем’я принишкло і причаїлося, а Перша несподівано для самої себе відчула, що їй приємно чути голос, який здавався раніше таким огидним.

І знову заволав Перший. Вихваляючи себе, він жорстоко глузував з ворога, називав його найганебнішими прізвиськами, запевняв, що зламає йому хребет голіруч, розтовче на порохняву. І це було так переконливо, що всі в племені остаточно пересвідчились у нездоланності Першого, а Перша згадала, що закон є закон, отож доведеться сісти на шлюбний килим, навіть коли цього не хочеш.

Тільки ворог чомусь не озивався. Над присмерковою Землею все лунав і лунав бойовий заклик —

Вы читаете Зорепади
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату