надзвичайно могутній зблизька і такий жалюгідний здалеку. І це було так кумедно, що й зірки з цікавості посунули з-за обрію на небосхил: хто воно там репетує, мов навіжений? А одна з них, найдопитливіша, присунулася так близько, що не втрималася і впала, тягнучи за собою вогняний хвіст.
Зойкнуло плем’я від жаху, вперше побачивши летючу зорю. Переможно закричав Перший. З палицею в руках він стояв на скелі, готовий до найстрашнішого бою, — подвійно дужий, бо заздалегідь відчував себе переможцем.
Тільки чому ж так і не з’являється ніхто? Де ж той ворог? Чому не чутно його рику? Чому така моторошна тиша повзе над землею?
Але хай би краще та тиша, аніж сміх, який пролунав, коли всім урвався терпець чекати, — глузливий сміх Першої!
Аж опекло Першому груди. Він не виконав останнього бажання нареченої, отже, вона не стане його дружиною. Такий закон. Лише наступної осені він одержить право знову боротися за першість, але тоді вже буде інша Перша — не ця, прудкіша за сарну, гнучкіша за тигрицю, дужча за ведмедицю. Ця буде жоною Другого.
Мабуть, то ще не було кохання. Мабуть, то був тільки його зародок, густо просочений споконвічним інстинктом, але в груди Першого ринула така могутня хвиля почуттів, що не втрималася вона в ньому, вихлюпнулась у простір, прокотилася небозводом. І сколихнулися зірки, які не дуже міцно трималися місця, посипався на Землю справжній зоряний дощ.
І вдруге заціпеніло плем’я, скуте забобонним жахом. Удруге нестерпно довго тяглося напружене чекання. А коли знову пролунав нищівний регіт Першої, розвінчаний Перший рвучко повернувся та й пішов геть від рідної печери, назустріч усім небезпекам ночі.
Спочатку вона раділа: заміж вийшла за того, кого вподобала. І жилося вільно й легко, було в неї багато дітей. Та з роками, особливо як надходила осінь, дедалі частіше поймав її сум. Пригадувався той Перший, що для неї — тільки для неї! — примусив зірки посипатися з неба рясним дощем. І сумніви гнітили душу: може, даремно знехтувала ним; може, він був набагато кращий, аніж її тупий і байдужий до всього чоловік? А підступна пам’ять забарвлювала минуле чарівно-яскраво, додавала до дійсності найпрекрасніші вигадки, і довгими осінніми вечорами непомітно народжувалася легенда про юнака, який пообіцяв нареченій дістати з неба зірку, та й помандрував за нею на край світу.
Пильно прислухалися до її розповідей діти, а особливо старша дочка. Певно, їй теж судилося бути Першою, бо була вона ще вродливіша за матір. Та успадкувала дівчина не тільки зовнішність, а й загострену чутливість до краси та здатність до мрій. Її не вабила тупа, жорстока сила. Кликала й надихала дерзновенність поривань. О, коли б це не матері, а їй випало щастя зустріти того юнака! Вона б з радістю сіла на його шлюбний килим!
…Не знала дівчина, що так і станеться: що той колишній юнак, який міг би стати її батьком, повертається до рідного племені з далекої-предалекої мандрівки, повертається переможцем.
Засліплений гнівом і розпачем, тієї далекої ночі він помчав туди, де небо сходиться з землею, щоб у тому місці, де зорі, здається, повисли так низько, збити одну, найяскравішу. Та хоч скільки він гнався — небесні вогні відступали, полохливо моргали й тікали все вище і вище. Його привабили гірські бескиддя над обрієм. Довго він добирався до них, шлях був важкий і небезпечний, а ще важче було досягти закутої в кригу вершини. Здавалося б, саме там зорі палахкотять так яскраво й так низько, що їх можна буде хапати голіруч.
Тільки ні, вони були ще байдужіші й недосяжніші, не озивалися ні на погрози, ні на благання. І він понуро попростував далі, все вперед і вперед, у той бік, звідки сходить сонце.
Часом Перший натрапляв на стоянку інших племен, і його ніхто не кривдив, бо ще надто мало було людей на Землі і для всіх вистачало їжі. Його частували, запрошували зоставатися назавжди. Але він не міг забути рідне плем’я і її — Першу, ту Першу, яка судилася йому, а обрала іншого. Хоч минав рік за роком, у його пам’яті вона була юна й прекрасна, і це підтримувало його нездоланне бажання будь-що здобути зорю.
І він таки здобув! А як це сталося, він і сам не збагне.
…Того вечора його охопив невиразний неспокій; дедалі він наростав і наростав, перетворюючись на пекучу тривогу. Було млосно, дихалося важко, в грудях прокидалася жорстока лють. Насувалася якась грізна, незнана небезпека — замовкло й причаїлося все довкола. А зорі, як ніколи досі, блимали яскраво і хижо. Аж тут Перший збагнув: оце, мабуть, і настав час останнього двобою!
Він підхопив палицю, видав могутній бойовий гук. Потім ще один… І ще…
Тихо-тихо було довкола. Та раптом у це безгоміння вдерся шалений вітрище, помчав лісом, ламаючи гілля, викручуючи з корінням дерева. Щось гримнуло, блиснуло, шпурнуло Першого на землю. Отямився від того, що в ногу вп’ялося щось нестерпно пекуче, як бджолиний рій.
Боліло все тіло, ніби він щойно боровся з ведмедем. Не розумів, що сталося. Та враз підхопився й побачив: до нього простягає свій величезний язик буйний Червоний Звір!
Де й сила взялася у Першого: він почав гамселити ворога палицею, топтати ногами, душити руками. Але той, підступний, не гинув: він тільки розпадався на безліч червоних звіряток, які пожадливо ковтали суху глицю, виростали й об’єднувалися, перестрибували на чагарник, здиралися на дерева. Довкола все стугоніло, з голосним лущанням сипалися навсібіч гарячі зорі, намагаючись оточити Першого, поглинути його живцем.
І він почав відступати. Спочатку повільно, щоб ворог не зловтішався. Та коли з хащів одчайдушно порскнули засліплені, обпалені тварини — не витримав, чкурнув слідом за ними.
Отямився на вершині голої скелі. Довго студив попечене тіло, понуро зиркав то на долину, де переможно витанцьовували язики Червоного Звіра, то на густозоряний небокрай. Так ось які ви насправді, зорі небесні! Незліченні… Непоборні… Невмирущі…
Йому було дуже прикро: довгі роки шукав цього двобою, жив заради нього, а от зараз доводиться визнавати свою поразку. Проте завзяття його не було зламане: стривай, це не кінець, а тільки початок! Людина завжди дужча за найдужчого звіра, отож і цього подолає!
Червоний Звір лютував цілу ніч, пожираючи все на своєму шляху. Та коли на світанку він доповз до річки і, захеканий, напився досхочу — раптом знесилився, почав дихати важко й смердюче, поступово блякнув і хилився до землі.
Пильно й зловтішно стежив за ним Перший. Йому зразу впала в око слабина ворога: той уникав і навіть боявся скель, він міг жити лише за рахунок їжі. Він приречений на загибель: то тут, то там ще вихоплюються червоні язики, жадібно облизуючи довколишній простір, але їм уже нічого схопити, і вони кволо опадають, не одержуючи поживи.
І в примітивному розумі Першого почала повільно складатися думка, значення якої для людства згодом не перевершить ніяка інша: якщо Червоний Звір без їжі вмирає — його можна приручити!
Від задуму до втілення лишався крок. І його було зроблено!
Як шкода, що ніхто не зафіксував найзнаменнішу в історії мить, коли перший з людей схопив у руки смолоскип і відчув себе приборкувачем вогню! Як шкода, що сталося це не темної ночі, а яскравого сонячного дня, і сам Перший не побачив, як на його честь із безодні неба сипонув такий зоряний дощ, ряснішого від якого не було й не буде! Тільки найпотужніші людські емоції здатні зрушити зорі з їх віковічних місць. Могутня хвиля почуттів, яка вдерлася в груди Першого, поєднала в собі всі прагнення й надії, що нагромаджувалися в ньому протягом довгих років у поході за мрією.
Він став першим володарем вогню, хоча сам ще не розумів цього. З нього було досить усвідомлення, що це — підкорене ним хиже дитинча далекої зорі, яке може ледь-ледь жевріти під шаром попелу, але, якщо нагодувати його досита, воно здатне вмить перетворитися на величезного Червоного Звіра. Це звірятко вміє бути лагідним і доброчинним: воно зігріває в холоднечу, розганяє пітьму ночі, надає м’ясові надзвичайної духмяності, а їстівним корінцям — м’якості й смаку. Та його треба повсякчас пильнувати, щоб не перетворилося на жорстокого вбивцю… Ні, цього нащадка зорі до волосся не приколеш! Але ж і таким подарунком Перша буде задоволена!
Він поспішав до рідної печери, як на крилах.
Незбагненне чуття підказувало йому найкоротшу путь. І все ж він подеколи накидав гаку, щоб зазирнути до племені, в якому побував раніше, і лишити на добру згадку про себе дитинчатко Червоного Звіра: хай живе у неволі, бо невідомо, чи пощастить ще комусь дістати зорю з неба.
