химерні візерунки, і цілком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека- далека, ніколи раніше не чувана музика.
Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. Навіть запахи: від розвішаних на стінах пучечків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.
Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лиснючий — іде з тією ж одноманітною настирливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються одна до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мініатюрні торпеди. На щастя, вони не торкаються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.
Тут теж буває різна «погода»: то влупить такий «дощ», що його стіну не проб’є навіть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зорельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. «Благородний метал», як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?
Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?
Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!
Свинцева злива триває третій місяць!
Трансгалактичний лайнер «Земля-12» ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї системи.
Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, «день» той був достеменно схожий на довжелезний ряд попередніх «світанків», «ночей» і «вечорів», бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами корабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.
Михайло Гнатович Северин, оператор служби зв’язку, заступив на вахту о дванадцятій нуль-нуль. Прийняв кілька лазерограм від галактичних маяків — усе гаразд по всій трасі, — знічев’я переглянув гравіграми за цілу добу. Лихо та й годі з оцим чергуванням! Кому воно потрібне, якщо про все дбає сам Дід, а йому ні пильності, ні швидкодії — не позичати!
Подзвонив до Валентія:
— Які новини, старий? Що там у твоїх садах-городах?
Ось у кого справді цікава й корисна робота! У нього щодня щось зацвітає чи достигає, щось проростає чудово, а щось — в’яне з невідомих причин. От і зараз він сповістив, що в центральній оранжереї достигли аж три кавуни, а «Мона Астрела», на жаль, так і не розквітла.
— А ще що новенького? Оце й усе?
— Є ще. Тільки не скажу тобі. Секрет!
— Доповідай негайно! Бо прийду після вахти і витовчу тобі весь баштан!
— Через мій труп! — Валентій, як завжди, вдає з себе обуреного чи переляканого, проте цього разу і голос його якийсь не такий, і вираз обличчя на екранчику відео надто незвичний.
— Гаразд, розповім. Але з умовою: Сніжкові — ні слова!
У Валентія дивна звичка — всім давати прізвиська. Регіну Дотьє, оператора базової обчислювальної машини, він нарік Сніжком, саму машину — Дідом. Михайла Северина — Рахівником.
— Ой, Валентію, мені уривається терпець!
— Так от: через три місяці — твій день народження…
— Красненько дякую! А я й не знав!
— Ти, як завжди, уриваєш співбесідника!.. Сіль не в твоєму тезоіменитстві, а в тому, що Сніжок ще на Землі подбала про подарунок для тебе. Чи розумієш — ще тоді подумала про твій день народження! Вона хоче тобі подарувати… Я тільки вчора про це дізнався. Вона хоче подарувати… А втім, ні. Не скажу.
— Та я вже й так здогадуюсь. Якусь унікальну залізяку з середини двадцятого століття. Скажімо, гасовий ліхтар, а може, навіть парову праску? Чи не так?
Валько скрушно зітхнув:
— Навіщо ти весь час кепкуєш з Регіни? Невже ти не розумієш її? А втім, справді, не розумієш… Це — як пісня. А ти — «рахівник», ти співати не годен. Не годен, не любиш, та ще й виправдання собі вигадав: залізні закони логіки…
— Не вигадав, а так є насправді. Мої боги — матерія і розум як вищий щабель її розвитку. Пісні — справа хороша. Та тільки науковцеві треба навчитися не співів, а, насамперед, логіки. Та вміння обчислювати, рахувати, як ти кажеш. І я це робити навчився. Ти навіть гадки не маєш, що математичне обгрунтування теорії «поля Мро» ми почали ще…
— Знаю! Знаю! — Валько не на жарт розпалився. — Все знаю. Якщо ти не здатний відповісти на почуття Регіни, то міг би хоч поважати її почуття.
— Які почуття, Валентію?! Що ти верзеш?!
— Ти що — сліпий і глухий? Всі бачать, що Регіна закохана в тебе до нестями! І давно!.. Закохана… Чи ти хоч розумієш значення цього слова? Рахівник нещасний… І чому ти такий товстошкірий?
Приголомшений Михайло тільки кліпав очима. Він не знав, що йому робити, що казати, — чи поглузувати з надто буйної Валентієвої уяви, чи розпитувати, звідки в нього таке переконання.
Його роздуми урвав тривожний сигнал гразерного поляроїда.
— Постривай, Валентію, хтось подає міжгалактичний «SOS».
Михайлові мороз пішов поза шкірою. Благання про допомогу лунає в космосі дуже рідко. Навіть коли зореліт гине, це відбувається миттєво-блискавичний спалах у нескінченному мороці, та й усе. Але й надійність міжзоряних кораблів уже така велика, що подорожувати космосом зараз безпечніше, ніж аеромобілем. То що ж сталося?
Гразерні сигнали були надзвичайно слабкі — і не через велику відстань до передавача, а, як виявилося пізніше, через його малу потужність; імпульси так спотворював «білий шум», що тільки через добу, після зіставлення та аналізу багатократно повторюваної гравіграми потерпілих, Дід зумів розшифрувати її.
Вона приголомшила весь екіпаж «Землі-12»: сигнал про допомогу подавав трансгалактичний лайнер «Земля-11», який вирушив на рік раніше до зоряної системи Арну. Подолавши половину відстані, «Земля-11» зазнала аварії: з невідомих причин вибухнув головний анігілятор, внаслідок чого вийшли з ладу гразери й лазерні передавачі, загинули всі оранжереї та віварії, радіоактивним опромінюванням отруєно запаси продуктів. Хоч під час вибуху загинули тільки два члени екіпажу, на всіх інших чекає повільна, неминуча смерть.
Ні повернутися додому, ні досягти мети «Земля-11» не спроможна. Тепер вона приречена мчати міжзоряною порожнечею довіку. Слабісінькі сигнали її аварійного передавача до рідної планети не долітають. Отже, є тільки дві можливості допомогти потерпілим: або передати їхню гравіграму на Землю, щоб надіслали рятувальну експедицію звідти, або рятувати їх власними силами. Третього — не дано.
А вибирати один з двох варіантів треба негайно, бо дорога кожна година.
У кают-компанії зібрався весь екіпаж, усі тридцять космонавтів. Справа надто серйозна, щоб її вирішував командир корабля на власний розсуд. Він, звичайно, вже має свою думку, проте не хоче висловлювати її передчасно, тому сухо й стисло переказує загальні міркування.
Звичайно, допомога з Землі була б надійніша: рятувальний зореліт з нечисленним екіпажем на борту може взяти цілком достатню кількість продуктів та пального і рушити до потерпілих по найкоротшій траєкторії. Одне лихо: до Землі — неблизький світ, навіть гравіграма йтиме туди понад рік. Допомога надійде надто пізно, потерпілі її не дочекаються.
«Земля-12» з цим завданням упорається: хоч і доведеться зробити чималий гак, резерву пального вистачить; через рік польоту на форсованому режимі потерпілі будуть врятовані. Проте подальша подорож
