щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голова
— Станція Соляріс — Кельвіну, станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем станції. Станція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім…
Між окремими словами лунало уривчасте попискування — очевидно, говорив автомат. Це було принаймні дивно. Звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, та ще й прямо з Землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій, брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло… В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.
Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися, зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж я встиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою, Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, понеслися над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко й плавно загойдалась, як це завжди буває в штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповерхову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною відчинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.
— Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кінець, — почув я мертвий голос контрольного пристрою.
Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потяг на себе важелі, які знаходилися на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.
З тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, повітря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.
Я стояв під високою, наче склепіння храму, сріблястою лійкою. По стінах тяглися сплетіння різнобарвних труб, зникаючи в круглих люках. Я обернувся. Вентиляційні шахти гули, втягуючи рештки отруйної атмосфери, яка ввірвалася сюди під час посадки капсули. Порожня, мов тріснутий кокон, сигара капсули стояла на дні чаші сталевого підвищення. Її зовнішня обшивка обгоріла й стала брудно-коричневою. Я зробив кілька кроків по похилій площині. Далі на метал було наварено шар шерехатого пластику. В тих місцях, де звичайно котилися візки підйомників ракет, пластик протерся аж до самісінької сталі.
Зненацька компресори вентиляторів змовкли й довкола запала глибока тиша. Я трохи безпорадно озирнувся, чекаючи, коли хтось з’явиться, проте нікого не було. Тільки неонова стрілка вказувала на безшумний ескалатор. Я став на нього. Склепіння залу гарною параболою спадало вниз, переходячи в тунель коридора. В його нішах громадилися балони для стиснених газів, контейнери, кільцеві парашути, ящики. Все це було звалено в купу, абияк. Це мене теж здивувало. Ескалатор закінчився біля округлого розширення коридора. Тут панував іще більший безлад. З-під звалища бляшанок витікала масляниста калюжа. В повітрі стояв неприємний різкий залах. Навсібіч, чітко відбиваючись у цій липкій рідині, тяглися сліди черевиків. Між бляшанками виднілися сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття, — мабуть, усе це було виметено з кабін. І знов спалахнув зелений покажчик, спрямовуючи мене до середніх дверей. За ними вів такий вузький коридор, що в ньому ледве змогло б розминутися двоє людей. Світло проникало крізь націлені в небо верхні ілюмінатори з лінзоподібним склом. Ще одні двері, розмальовані біло-зеленими шаховими квадратиками, були прочинені. Я ввійшов досередини. Це була напівкругла кабіна з одним великим панорамним ілюмінатором, у якому палало повите легким серпанком небо. Внизу безшумно перекочувалися чорнуваті гребені хвиль. У стінах виднілося безліч шафок з інструментами, книжками, немитими склянками, запиленими термосами. На брудній підлозі стояло п’ять чи шість механічних, рухливих столиків, а між ними — кілька надувних крісел, що втратили будь-яку форму, бо з них вийшло повітря. Тільки одне, з відкидною спинкою, було накачане. В ньому сидів дрібненький, худорлявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям. Шкіра клаптями лущилася в нього з носа й вилиць. Я зрозумів, що це Снаут, заступник Гібаряна, кібернетик. Свого часу він надрукував кілька досить оригінальних статей у «Соляристичному альманаху». Раніше я його ніколи не бачив. На ньому була сітчаста сорочка, крізь вічка якої стирчали сиві волосини запалих грудей, і брудні білі, з плямами на колінах, пропалені реактивами полотняні штани з безліччю кишень, як у монтажника. В руці він тримав пластикову грушу, з якої звичайно п’ють на кораблях, де нема штучної гравітації. Снаут дивився на мене примружившись, наче його сліпило світло. Зненацька груша випала з його розімкнених пальців і покотилася по підлозі, підстрибуючи, наче м’ячик. З неї вилилося трохи прозорої рідини. На обличчі Снаута не було ані кровинки. Приголомшений, я не міг вимовити й слова. Скільки тривала ця німа сцена, не можу сказати, але поволі страх, який скував Снаута, почав передаватися й мені. Я ступив крок уперед. Снаут зіщулився в кріслі.
— Снаут… — прошепотів я.
Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:
— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..
Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Він пив? Був п’яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.
Снаут не спускав з мене налитих кров’ю очей. Вираз страху поступово сходив з його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.
— Що з тобою?.. — напівголосно запитав я його. — Ти хворий?
— Піклуєшся… — глухо сказав він. — Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.
— Де Гібарян? — запитав я.
На мить Снаутові перехопило подих, очі його знову оскліли, в них щось спалахнуло й відразу ж згасло.
— Гі… Гіба… — пробелькотів він. — Ні! Ні!!! — І затрусився від беззвучного, ідіотського сміху. Потім раптом затих. — Ти прийшов до Гібаряна?.. — запитав він уже май же спокійно. — До Гібаряна? Що ти хочеш з ним зробити?
Снаут дивився на мене так, наче я враз перестав являти собою для нього небезпеку; в його словах, а ще більше в тоні було щось ненависне і образливе.
— Що ти говориш?.. — витиснув я з себе, приголомшений. — Де він?
Снаут пильно дивився на мене:
— Ти не знаєш?..
«Він п’яний. П’яний, як чіп», — подумав я і спалахнув гнівом. Звичайно, краще було б забратися звідси, та мені зрештою урвався терпець.
— Опам’ятайся! — крикнув я. — Звідки я можу знати, де він, якщо тільки-но прилетів! Що з тобою, Снаут?!!
У нього відвисла нижня щелепа, і йому знов перехопило подих, очі раптом зблиснули. Тремтячими руками він схопився за поручні крісла й підвівся з таким зусиллям, що аж хруснули кісточки.
— Що? — сказав він, майже зовсім протверезівши. — Прилетів? Звідки ти прилетів?
— З Землі, — сердито відповів я. — Може, ти чув про неї? Мені здається, що ні!
— З Зе… о Боже!.. Так ти — Кельвін?!
— Кельвін. Чого ти так на мене витріщився? Що в цьому дивного?
