Загрузка...

Володимир ЩЕРБАКОВ

СІМ СТИХІЙ

Науково-фантастичний роман

© ЩЕРБАКОВ В. І. Сім стихій: Науково-фантастичний роман. — К.: Молодь, 1984. — 256 с. — (Компас).

© ТАРАН Анатолій, ТАРАН Марія, авторизований перклад з російської, 1984.

Частина перша

«ГОНДВАНА»

В ДОРОГУ

Місто стало схоже на білу хмарину. Поряд бовваніло громаддя сопок, воно помалу застувало світло. Похилі чорні спини їх поверталися, неквапом вишиковуючись у ряд. «Гондвана» виходила в затоку назустріч океану. Я стояв на палубі до опівночі. Вітер доносив з далекого берега подих осені, перших морозів, снігу, що випав на гірських перевалах, свіжість лісу. А над головою — високі, по-південному яскраві зорі.

Палуба непомітно обезлюдніла.

Я спустився в каюту, відчинив вікно-ілюмінатор. У мій сон увійшла заграва міста над морем, що плинуло кудись далеко-далеко, край світу, і я силкувався пригадати (так само у сні, звичайно), де ж це я її щойно бачив? І темні спини сопок при березі, і незмигний блиск зірок?..

Сон закінчився.

За бортом щось коїлося: хвилі легко підштовхували корабель, і накочувався іноді шквал, і невсипуще море гомоніло й наспівувало голосами північних і західних вітрів про таємниці та давні історії. І так, здавалося, триватиме вічно: ні автострад, ні террапланів, ні башт із скла, бетону та пластику. Ні редакційної метушні… Над ранок переді мною знову постав острів. Звичайний острів, що його може уявити кожен. І човен. Я повантажу в нього місячний запас провізії у надвечір’я, коли море облямоване прощальним багрянцем, відчалю од борту. Нехай будуть довгі дні шляху — я увійду в синяву мовчазної бухти. Острів повинен бути незаселений, приблизно миль із п’ять по колу. Він може бути гористим, з печерами, скелями, гротами або, в найгіршому випадку, рівний, наче стіл, проте з пальмовим гаєм та лагуною — там, у перлинному вінці прибою, шукав би устричні черепашки, пірнав за крабами, кидаючись навтьоки від акул та восьминогів. Такий перебіг подій видавався аж занадто знадливим, коли перегортав напівзабуті книжки. Прогулянки у батискафі — розкіш не для морських блукальців давніх часів — не могли вирятувати від терпкої ностальгії. Врешті, всі наші віддалені пращури вийшли з лагідної морської безодні, а дехто, у кого мозок трохи більший за людський, устиг і зумів повернутись у розкішні життєдайні краї (дельфіни, наприклад, або касатки).

Отже, острів… З колод, що їх викинув прибій, я склав би хижку, дах покрив би листям (очевидно, пальмовим), прорізав би два вікна — одне, величеньке, до берега, друге, трохи менше, виходило б на схил, порослий чагарями. З широкої дошки збив би стіл, два стільці, полиці; зошити, нотатники — тільки з висушеного листя (писати довелося б пензликом, але чим більше зовнішніх перешкод самому процесові писання, тим краше виходить). І стіл, і стільці, і полиці пахли б морем, водоростями, рибою. З каменів я змурував би камін. Підлога, мабуть, була б теж кам’яною. Із шкаралупи кокосового горіха — лампа, яку треба заправляти акулячим жиром і темного зоряного вечора ставити на камін або на стіл. Під вікном шеберхали б суходольні краби та ящірки, жебраючи подачку. В кутку хижі висіли б величезні низки сушениці з плодів, про їх смак я знаю з багатьох описів — вони борошнисті й солодкуваті.

Ефект самотини — так я назваз для себе цю звабу морем та незаселеними островами з пальмами і бурштиновими берегами. Я чудово усвідомлював, що островів таких лишилося небагато. На великих, давно обжитих островах на кожного краба припадає по два терраплани або елі. Проте навіть там, коло берега, на дні ще квітували первісні сади. У підводних джунглях бродили вкриті панцирами істоти, повзали морські зірки, пурхали риби-метелики і, наче казкові гроти та замки, височіло громаддя коралів. Мріяти про таке має право будь-хто. На те й уява, аби подумки експериментувати.

Іноді я ловив себе на спокусі якомога більше взнати про людину з того, як вона ставиться до таких ось намірів. Проте майже не мав певності, чи знайдуться у мене на «Гондвані» спільники? Корабель вирушав у свій п’ятнадцятий дослідницький рейс, отже, люд його до романтики вже трохи призвичаївся. Океани. Вулкани. Підводні хребти. Заповідні архіпелаги. Флора та фауна всіх континентів. Це їхні будні. Що там мої недільні прогулянки на елі чи місячні подорожі! Я вже не кажу про ті острови, на які і елям, і террапланам сідати — зась. (А «Гондвана» до них мала доступ, бо як же інакше!)

Вражали безлюддя, тиша, в усьому — непоквапність. «Гондвана» мовби принатурювалася до океану. Мовби тільки так і можна було збагнути його вдачу, вивідати ще одну таїну.

Поштиві кібери сновигали всюди, але частіше все ж намагалися не попадатися на очі. Невдовзі я зрозумів чому: на борту «Гондвани» був Енно. Якось уранці ми з ним познайомилися.

…Світанок. Сонце ось-ось випірне. А поки що дедалі яскравішає червоне світло над сірою незрушною гладінню. Я піднімаюся на палубу і бачу незвичайне пожвавлення. Виблискуючи полірованими боками, метушаться кібери. І кожен старається за двох. (Хоча, можливо, так тільки видавалося: адже механізм точно розрахований, більше за те, що йому дав творець, з нього все одно не витиснеш). І раптом з’являється ставний бородань. Зовсім не старий. Погляд світлих очей — гострий, серйозний. У лавах роботів — сум’яття. Декотрі падають. Решта кидається врозтіч!

— Щоб і духу вашого тут не було! — кричить бородань і погрожує їм услід кулаком.

Я не без цікавості спостерігав цю сценку. Снасть у руках бороданя ніби жива. Пальці довгі, чіпкі. «Попрацювати не дадуть, — бурмоче він, — дармоїди, йолопи царя небесного!»

Він спритно в’яже канати, примоцовує їх до електричної лебідки, оглядає планктонні сітки, донні трали, якісь складні глибоководні машини хитромудрої конструкції та незрозумілого призначення, перевіряє шланги, датчики, проводи.

Несподівано він обертається до мене.

— Підходь, навчу! Кіберу це ні до чого, а людині згодиться.

Я підійшов ближче і почав уважно спостерігати. Коли чесно, то ще ніколи в житті я не бачив чогось такого.

— Тридцять три морських вузли — це перший ступінь нашого ремесла, — сказав бородань ніби сам до себе. — Ось ці два троси, — голос його зазвучав сильніше, — зв’язані прямим вузлом, це означає, що розв’язати його непросто, коли затягнеться. Якщо троси товсті, то треба неодмінно вставити клевант, бачиш? А ось рифовий вузол розв’язується швидко…

І він показав мені, як в’язати канати, як кріпити трос до скоби дрека; дізнався я також, що таке рибальський штик, найтови, бензелі, талрепи.

— Мене звуть Енно. — І він подав мені руку.

— Гліб, — назвав я себе. — Журналіст.

— Тут усе справжнє, — похвалився Енно, — фали, гордени, шлюпбакштанги, шкоти, стеньги, щогли —

Вы читаете Сім стихій
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату