база знову лягла на колишній курс. В умовленому місці Поповича не було.
Зачинившись у каюті, командир катувався перед неминучим вибором. «Викликати космоліт, — думав він, — але що це дасть, де гарантія, що астробіолог ще живий?.. Та й як його визволити з того камінного склепу? Вивести ж з безпечної штольні космоліт — це означає зірвати всю експедицію, на яку затрачені величезні кошти. Адже тут, біля об’єкта, їм не знайти подібного прихистку. Доведеться стартувати на Землю. Та й невідомо, як ще поведеться сам об’єкт. Хтозна, що за сили його створили. Ясно одне: вони значно могутніші від них, якщо змогли підняти у космічну безвість такі лави сонячної матерії… Стривай, — раптом похопився Куриленко, — а якщо залучити до рятувальної операції саму танкетку. Вона ж підлягає дистанційному керуванню!»
Командир негайно зв’язався з космольотом.
— Попович не вийшов на умовлене місце, — повідомив приреченим голосом.
— То ми стартуємо, командире? — спитав головний енергетик Треба.
— Ні, не треба, — відповів Куриленко. — Лишайтеся на місці. Спробуємо дістатися до астробіолога інакше. Дайте через орбітальний супутник команду на його пошук. Спрямуйте її на об’єкт, де стоїть танкетка, на якій знаходиться комп’ютеризований робот, запрограмований на врятування людей. Ось його й треба розбудити.
— Ви геній, командире! — вигукнув Треба. — Ми того робота з могили піднімемо. Настройте свій відеофон на супутник…
Коли на екрані командирської каюти з’явилося передане супутником зображення чорного входу до тунелю, ніякої танкетки там не виявилося.
— Що за оказія? — розвів руками командир.
— Це робота робота, — повідомив Треба, вибачаючись за словесний каламбур. — Щоб проникнути в тунель, він вирішив скористатися танкеткою. Вона вільно туди пройшла. Стежте за екраном…
Немов вічність, минуло десять хвилин. «Що він там бариться»? — нервував командир. Він пригадав, як одного разу такий же робот буквально за лічені секунди вихопив його з вогнедишного венеріанського вулкана, куди він мав необережність звалитися. Але хто знає, що коїться в тій меркуріанській «норі»?
Нарешті в темному отворі тунелю з’явилися знайомі контури танкетки. Немов від когось втікаючи, вона вихопилася на світ білий і стрімко злинула над зграсованою поверхнею планети, беручи курс на базу.
— Підготувати причальний бокс! — гукнув командир по внутрішній системі зв’язку.
Коли танкетка підлетіла до бази, Куриленко помітив в її кабіні знайомий силует астр о біолога…
— Ну що, легко шукати у темній кімнаті чорну кішку? — зустрів командир на порозі своєї каюти цілого і неушкодженого Поповича.
— Не іронізуй, командире, — у тон йому відповів астробіолог. — Я почувався там, як сліпий, що шукав у темній кімнаті чорного капелюха, якого забув придбати у минулому році.
— О, невиправний дотепнику, — усміхнувся Куриленко, — у цьому тобі не відмовиш…
До каюти зайшли планетолог Карпенко, астрофізик Міняйленко, астроном Яланський.
— Наше відкриття, — взяв слово Попович, — виходить з розряду ординарних. Академік Шафорост мав рацію. Це об’єкт штучного походження. Хто і коли його створив, важко сказати. Ясно одне: це велетенський акумулятор сонячної матерії, який не тільки конденсує енергію, а й трансформує її.
— Як ти гадаєш, куди? — спитав командир.
— За всіма даними, у район великих планет, де бракує тепла.
— Не виключено, що й на Землю, — додав астрофізик Міняйленко, — для тих, хто мешкає у четвертому вимірі й іноді з’являється на наші очі у вигляді астролівітуючих об’єктів, яких раніше мали за НЛО…
— Ну, це ще треба довести, — впав у слово астроном Яланський. — Невже ми так і не вступимо в контакт з об’єктом?
— Чому ж, — відгукнувся командир, — контакт можливий, але не з цією озією, а з її творцями. Тільки не зараз. У нас своє завдання — організація добре налагодженої служби Сонця. До того, щоб черпати з Сонця енергію, ми ще не дійшли. Маємо насамперед пізнати Сонце, щоб примножити його благодатний вплив на земне життя і звести до мінімуму його згубні прояви. Ревізувати об’єкт, який ми не створювали, непрохано копирсатися в ньому — цього не дозволяє нам етика космічних міжпланетних польотів…
І вони пішли за Сонцем, пішли шляхом, який ще не мав дороги. Вони прокладали цю дорогу.
Куриленко вже добре знав, що скаже йому там, на Землі, академік Шафорост. Це буде його улюблена фраза: «Як грім гримів, ми шапки познімали». І потім додасть: «Гріх диктувати свої закони у чужому монастирі».
ВЕНЕРА:
«Я — найосяйніша з усіх планет. Хто розгадає таїну моєї вроди!»
Яблуко кохання
Що то значить бути жінкою, та ще й вродливою! Венера, Афродіта, Кіпріда, Іштар, Люцифер, Вельзевул, Азазил — у богині кохання і краси, ім’ям якої за сліпучий блиск назвали другу планету Сонячної системи, було багато прізвиськ, добромисних і… негативних.
У давньогрецькій міфології Афродіта — дочка Зевса й океаніди Діони. Народилася у шумовинні морських хвиль біля острова Кіпру, звідки й пішло ім’я Кіпріда. Її чоловіком був багатотрудний і незугарний бог вогню і ковальства Гефест. Мала багатьох дітей: Гармонію, Ерота, Гермафродіта, достославного Енея та інших.
Образ Афродіти часто надихав античних митців. Фідій, ПраксІтель та інші скульптори давнини зобразили Афродіту як ідеал жіночої вроди. До наших днів збереглося кілька статуй «народженої у хвилях», найуславленіша з яких — Венера Мілосська, що зберігається в паризькому музеї Луврі.
Афродіта була чи не найпопулярнішою богинею Олімпу. Їй звірялися, до ніг її припадаючи, просили допомоги у найсвятішому почутті — коханні. І вона, сама втілення краси і кохання, залюбки допомагала страдникам, не дбаючи, правда, про наслідки свого чародійства.
Це їй дісталося золоте яблуко з написом «найпрекраснішій». Його вручив троянський царевич Паріс- Александр. У відповідь потішена богиня допомогла йому завоювати серце надзвичайної красуні Єлени, дружини спартанського володаря Менелая. Легковажний гарнюк викрав Єлену і привіз її до Трої, що стало приводом до Троянської війни.
Майже десять років тривала облога Трої, і весь цей час велелюбна богиня пильнувала життя свого улюбленця. Вона рятує Паріса, коли той вийшов на смертельний герць з Менелаєм. Оглушивши свого вутлого суперника мечем, спартанський володар вже зібрався було волокти його тіло до свого стану, але цю ганебну картину побачила Афродіта, І в руках сторопілого Менелая зостався тільки шолом того, хто звабив і викрав його дружину, хто був уже в його руках і над ким він хотів люто помститися за смертельну образу.
Спартанський цар кинувся шукати свого бранця, але тільки помітив рожевий хітон могутньої небожительки. Афродіта, сама невидима для людського ока, огорнула Паріса імлистою хмарою і перенесла до Трої. Вона ще не раз рятувала свого улюбленця. З її намови троянський царевич убиває наймогутнішого і найхоробрішого героя Троянської війни Ахіллеса — Парісова стріла, скерована братом Афродіти срібнолуким
