Майже ніколи не навпаки

І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.

…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.

Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло… Ой, Доцю-ю-ю…

Андрій і виказав. Колись застав нас на сіні. А Грицько Кейван помагав Іванові мене товкти. За що? Він же мій хрещений батько!…

…Потримай ще там руку, Доцько. Я вже не пошкоджу. Нікому.

Але Боже борони тебе сказати татові чи Павлові, що я тобі приповівся. Я би тебе прокляв з того світа, якби ти таке зробила. Петруня не винна. То все її біле тіло і мій дурний розум… най думають далі, що я впав із млина…

Але, Доцько, як згадаю, як мені було коло неї, — і не хочу гинути ніколи, хоч знає Бог, як караюся.

Але що з того, як гину вже?…

— …ЗАКЛИКАВ Я ВАС, ДІТВО, щоби зробити межи нами право, — сказав Кирило, обводячи важким поглядом усіх трьох синів. — Ви в мене — як три пальці на одній руці. Було чотири, але коли то було… та й що з того, що було?!

Мені вже більше нема, ніж лишилося. А вам — провадити фамільну господарку та тримати ґаздівство.

Щось'сми за життя придбали, щось ще придбаємо. На то робимо. Але хочу зараз казати вам свою волю, бо всяко може бути. А ви слухайте та й робіть так, як кажу. Послухаєте — будете добре гостити.

Кирило глибоко вдихнув і так само на повні груди видихнув:

— Нас із мамою дотримувати буде Павло з Одокією. Нашу хату, п'ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі я заповів Павлові.

Оксентій голосно проковтнув слину. Андрій шкрябав пальцем скатертину. Павло поклав обидві руки перед себе.

— Три фальчі лісу на Посічі, що мали відійти Дмитрикові після женіння, — Кирило зробив довгу паузу, ніби проштовхував застряглий кусень у горлі, — й Дмитрикову полонину в Кісному, — я записав на Андрія. Вони собі два любилися змалку, так що, гадаю, Дмитрик і з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію.

Кирило встав з-за столу й підійшов до вікна. Він відвернув полотняний фіранок і притулив чоло до шиби.

З вікна виднілися горби, а найдальший горб, круглий, як місяць уповні, називався Кісний. Бо добра й груба з року в рік косовиця була там. Кирилові на мить здалося, що він бачить отару біленьких овечок, які бредуть хребтом Кісного. Перескакуючи через мурашині купини, їх наздоганяє веселий Дмитрик із батогом у руках і сопілкою за поясом, а ззаду мотиляє чорно-білим хвостом Гавчик.

Ой, Гавчик… Скавучав після Дмитрикової смерті чомусь під Варварчуковою стайнею тиждень, аж поки чиясь добра рука не підстрелила песика.

— …Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію… — навіщось повторив Кирило й вернувся межи сини.

Оксентій сидів, відхилившись до спинки крісла із складеними на грудях руками. Андрій чухав шию. Павло теребив пальцями стіл. Кирило знову обвів кожного сина очима.

— Тебе, Оксентію, з порожніми руками не лишу також. Хоч і женився ти не з нашої волі й великого гонору нашій фамілії твоя жінка не робить, бо валандається потоками із плотогонами, як фіра без дишла. Ти маєш худобу, маєш полонину й свою хату. Даю тобі поки що ще дві пари волів, троє коней. І літню стайню на Випчині. Ґаздувати маєш із чим, ал-л-ле де тобі! Лиш абись мав охоту. Так що роби діти, аби було про кого дбати та для кого робити!

Павло подивився на батька — і поправив защіпку на рукаві сорочки.

Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.

— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?

А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!

— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.

— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські бесіди не переказую! Кажу, що сам видів! І кажу межи своїми, а не коло корчми. А ти думай! І підскакувати нема чого. Будете ґаздувати, як люди ґаздують, ще щось тобі вділю. Я вмирати сеї години не вмираю. Але папір на всіх вас зробив. Най буде. Дописати не пізно.

І витягнув з-під скатертини кожному документ, посвідчений нотарем у Вижниці, про розподіл свого майна між синами.

Три сини мовчки перезирнулися спочатку між собою.

Тоді майже одночасно так само мовчки обняли батька за плечі.

У Чев'юків слова важили не багато.

…ВІДКОЛИ НЕ СТАЛО Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь.

Хоч би лягла така зморена від роботи, як убита, аби перевернулася до стіни мало не зомліла від Павлового здорового тіла, а вогонь сниться, хоч плач! Та такий червонецький, як розбризкана на снігу кров із замерзлої калини. Та язикатий такий. Гостроверхий. Всюдисущий. Місця від себе ніде не лишає!

Закривається Доцька руками — а ті гостролезі язики облизують її холодне від жаху тіло.

Залізають у пазуху.

Хапаються за волосся.

І відбивається вона цілу ніч від пожару, як від нападника, проте не плаче й не кричить, лиш б'є голими руками.

Та не стає їй сили подужати хижого багатоголового звіра.

Від безсилля Доцька прокидається. Мокра від поту й страху.

Довго не пізнається, де вона й що з нею.

Та поволі пам'ять вертає до неї.

Бо на горищі монотонно шкребе миша, а друга котить горіхи.

Під боком рівно дихає нароблений за день Павло.

А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопують та плямкають губами діти.

І Доцька потихеньку висувається з-під ліжника — йде пити води. її так пече в грудях, ніби звідти щойно вирвали жмут ненаситного вогню.

Доцька п'є нагло, захланно, наче ніколи до того не мала води в роті.

Проте поміж кожним ковтком не забуває дивитися у вікно.

Нетутешня змора й тиша висить над Тисовою Рівнею й над їхньою теплою хатою.

Ні душі.

Ні вітерцю.

Ні пугикання сови.

Ні собачого гавкоту.

Лиш нібито насувається холод. Ні, не так. А так, як би десь поруч холодом дихала смерть.

Раптовий жар обливає Доцьку з голови до ніг і живими, гарячими руками лапає під сорочкою: з-поза стіни літньої кухні — свят-свят-свят! — до неї висувається Дмитрик.

Дмитрик не Дмитрик — лише тінь його біла, ніби повісмо, обчухране вітром.

З розмитими рисами.

На переломлених прутиках ніг.

І ця майже безформна й моторошна тінь чомусь тягне руки в бік батькової хати.