ситуацію, у якій він виглядає божевільним… І потім, ця постійна ідіотська усмішка, кретиноїдне белькотання замість нормальної мови… І весь він якийсь дурень…
— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи… І ще таке, Фанку… Зв’яжіться з підпіллям.
— Що?
— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з’явиться у підпіллі.
— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.
— У підпіллі багато дикунів. І не ставте дурних запитань, а робіть, що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звільню.
— Вдруге я його не проґавлю.
— Радий за вас… Що ще? ‘
— Цікава чутка про Пухиря.
— Про Пухиря? Що саме?
— Вибачте, Мандрівче… Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо…
Частина друга
ЛЕГІОНЕР
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.
Коли інші командири секцій вийшли, низкою, в потилицю один одному, пан ротмістр якийсь час роздивлявся Гая, похитуючись на стільці і насвистуючи старовинну солдатську пісню «Вгамуйсь, матусю». Пан ротмістр Чачу був зовсім не схожий на пана ротмістра Тоота. Він був опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, він був значно старший від Тоота, в недалекому минулому — учасник восьми приморських інцидентів, володар Вогненного Хреста і трьох значків «За лють у вогні»; розповідали про його фантастичний двобій з білою субмариною, коли його машина дістала пряме влучення й загорілася, а він продовжував стріляти, поки не втратив свідомість від страшних опіків; говорили, що на тілі у нього немає живого місця, суціль чужа, пересаджена шкіра, а на лівій руці у нього бракувало трьох пальців. Він був прямий і брутальний, як справжній вояк, і, на відміну од стриманого ротмістра Тоота, ніколи не вважав за потрібне приховувати свій настрій ні від підлеглих, ні від начальства. Якщо він був веселий, уся бригада знала, що пан ротмістр Чачу нині веселий; але якщо вже він був не в гуморі і насвистував «Вгамуйсь, матусю»…
Гай дивився йому в очі статутним поглядом і впадав у відчай при думці, що йому якимсь невідомим поки що чином довелося засмутити і розгнівати цю незвичайну людину. Він квапливо перебирав у пам’яті свої власні провини і провини легіонерів своєї секції, але нічого не міг пригадати такого, що вже не було відсунуто недбалим рухом безпалої руки і хрипкуватим, буркотливим: «Гаразд, на те й Легіон. Плювати…»
Пан ротмістр облишив свистіти і похитуватися.
— Не люблю базікання і писанини, капрале, — сказав він. — Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не рекомендуєш. Що саме?
— Так точно, рекомендую, пане ротмістр, — поквапливо сказав Гай. — Але…
— Без «але», капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?
— Так точно, рекомендую.
— Тоді як я повинен розуміти оці два папірці? — Пан ротмістр нетерплячим рухом витягнув з нагрудної кишені складені папери і розгорнув їх на столі, притримуючи скаліченою рукою. — Читаю: «Рекомендую вищеозначеного Мака Сима як відданого і здібного…» Н-ну, це зрозуміло… «…для затвердження у високому званні кандидата в рядові Бойового Легіону». А ось твоя друга цидулка, капрале: «…У зв’язку з вищевикладеним вважаю за свій обов’язок звернути увагу командування на необхідність ретельної перевірки означеного кандидата в рядові Бойового Легіону М. Сима». Масаракш! Чого ж ти, врешті-решт, хочеш, капрале?
— Пане ротмістр! — схвильовано сказав Гай. — Але я справді у скрутному становищі! Я знаю кандидата Сима як здібного і відданого завданням Легіону громадянина. Я певен, що він принесе багато користі. Але, вважаючи, що у Легіоні місце лише винятково чистим…
— Авжеж, авжеж! — нетерпляче сказав пан ротмістр. — Коротше кажучи, от що, капрале. Один із цих папірців ти негайно забереш і порвеш. Треба ж думати. Я не можу з’явитися до бригадира з двома папірцями. Або так, або ні. Ми в Легіоні, а не на філософському факультеті, капрале! Дві хвилини на роздуми.
Пан ротмістр видобув із стола грубу теку зі справами і з огидою жбурнув її перед себе. Гай понуро глянув на годинник. Було страшенно важко зробити цей вибір. Ганебно і негідно для легіонера було приховати від командування своє недостатнє знання людини, навіть якщо мова йшла про Максима. Але з іншого боку, ганебно і негідно для легіонера було ухилятися од відповідальності, перекладаючи рішення на пана ротмістра, який бачив Максима лише двічі та й то у ротному шику. Ну, добре. Ще раз. За: гаряче і близько до серця сприйняв завдання Легіону; чисто — голки не підточиш — пройшов огляд у Департаменті громадського здоров’я; коли пан ротмістр Тоот і пан штаб-лікар Зогу направили його в якусь секретну установу, очевидно, для перевірки, перевірку цю витримав. (Щоправда, це свідчення самого Максима, документи він загубив, але як же інакше він міг опинитися не під наглядом?); зрештою, відважний, природжений боєць — власними силами розправився з бандою Щуролова, — симпатичний, простий у спілкуванні, добродушний, вповні безкорисливий. І взагалі людина незвичайних здібностей. Проти: абсолютно невідомо, хто він і звідки; про минуле своє або нічого не пам’ятає, або не хоче повідомляти… і в нього немає ніяких документів. Але чи ж так усе це підозріло? Уряд контролює лише кордони і центральний район. Дві третини території країни досі потопають в анархії, там голод, епідемія, народ звідтіля втікає, і всі без документів, а молоді навіть не знають, що таке документи. І скільки серед них хворих, таких, що утратили пам’ять, навіть виродків… Врешті-решт головне — що Максим не виродок…
— Ну, капрале? — спитав пан ротмістр.
— Так точно, пане ротмістр! — розпачливим голосом сказав Гай. — Дозвольте…
Він узяв свій рапорт з проханням перевірити Максима і повільно розірвав його.
— Пр-равильне рішення! — гаркнув пан ротмістр. — Молодець, легіонере! Папери, чорнила, перевірки… Усе перевірить бій! От коли ми сядемо в наші машини і вирушимо у зону атомних пасток, тоді ми відразу побачимо, хто наш, а хто — ні.
— Так точно, — без особливої впевненості сказав Гай, Він добре розумів старого вояка, але незгірше він бачив, що герой приморських інцидентів трохи помиляється. Бій, звісно, боєм, але і чистота чистотою. Втім, Максима це не стосується. Максим якраз чистий.
— Масаракш! — проказав пан ротмістр. — Департамент здоров’я його пропустив, а все інше — справа наша. — Вимовивши цю загадкову фразу, він сердито блимнув на Гая і додав: — Легіонер другові довіряє цілковито, а якщо не довіряє, значить, це не друг, гнати його утришия. Ти мене здивував, капрале. Ну гаразд, марш у свою секцію, часу залишилося обмаль… На операції я сам простежу за цим кандидатом.
Гай клацнув підборами і вийшов. За дверима він дозволив собі усміхнутися. Все-таки старий вовк не втримався і перебрав відповідальність на себе. Добре завжди залишається добрим. Тепер можна з чистою совістю вважати Максима своїм другом. Мака Сима. Справжнє його прізвище не вимовити. Чи то він його вигадав, поки марив, чи то справді він усе-таки родом з цих горців… Як там звали їхнього стародавнього царя?.. Заремчічакбешмусарайї…
Гай вийшов на плац і пошукав очима свою секцію. Невтомний Панді ганяв хлопців крізь горішнє вікно макета триповерхової будівлі. Хлопці змокли, і це було зле, бо до операції залишалася лише година.
— Від-ста-вити! — гукнув Гай іще здаля.
— Від-ставити! — загорлав Панді. — Шикуйсь!
Секція хутко вишикувалась. Панді скомандував:
— Струнко! — шиковим кроком підійшов до Гая і доповів: — Пане капрал, секція опановує подолання штурмового містечка.
— Станьте до шику, — наказав Гай, прагнучи інтонацією передати осуд, як це чудово вмів робити капрал Серембеш.
Він пройшовся перед шиком, заклавши руки за спину, вдивляючись у знайомі обличчя.
Сірі, блакитні й сині очі, сповнені готовності виконати будь-який наказ і тому трохи вирячені, стежили за кожним його рухом. Він відчув, наскільки вони близькі й любі йому, ці дванадцятеро здоровезних молодиків — шестеро дійсних рядових Легіону на правому фланзі і шестеро кандидатів у рядові на лівому, — всі у доладних чорних комбінезонах з надраєними ґудзиками, всі у блискучих чоботах з короткими халявами, всі у беретах, хвацько зсунутих на ліву брову… Ні, не всі. Посередині шику, на правому фланзі кандидатів, баштою височів кандидат Мак Сим, дуже зграбний молодик, мазун, хоч як прикро для командира мати мазунів, але… гм… Те, що у нього не вирячені його дивні коричневі очі, нехай, навчиться згодом. Але от… гм…
Гай підійшов до Максима і застебнув йому верхнього ґудзика. Відтак зіп’явся навшпиньки і поправив берет. Здається, все… Знову він у шику розтягнув рот аж до вух… Ну та нехай. Відвикне. Кандидат усе-таки, наймолодший у секції…
Щоб зберегти видимість справедливості, Гай поправив пряжку у Максимового сусіди, хоча потреби в тім не було. Потім він відступив на три кроки назад і скомандував «вільно». Секція стала «вільно» — трохи відставила праву ногу і заклала руки за спину.
— Хлопці, — сказав Гай, — сьогодні ми у складі роти вирушаємо на регулярну операцію по знешкодженню агентури потенційного ворога. Операція провадиться за схемою тридцять три. Пани дійсні рядові, безперечно, пам’ятають свої обов’язки за цією схемою, панам же кандидатам, які забувають застібати ґудзики, я вважаю за доцільне нагадати. На секцію доводиться один під’їзд. Секція поділяється на чотири групи: три трійки і зовнішній резерв. Трійки у складі двох дійсних рядових і одного кандидата, не здіймаючи галасу, послідовно обходять квартири. У квартирі кожна трійка діє таким чином: кандидат охороняє парадний вхід, другий рядовий, ні на що не відволікаючись, займає чорний хід, старший здійснює
