можливість дегустувати лише троє десятків людей у країні.
Вони розташувалися у м’яких кріслах обабіч низенького столика у найзатишнішому кутку кабінету, вмочили губи в дороге вино і подивилися один на одного. Мак був дуже серйозний. Розумник Мак безсумнівно знав, про що піде мова, і прокурор зненацька відмовився од попереднього плану бесіди, хитромудрої, виснажливої, побудованої на напівнатяках, розрахованої на поступове взаємовизнання. Доля Ради, інтрига Мандрівця, підступи Творців — усе це не мало жодного значення. Він з дивною, граничною з відчаєм виразністю усвідомив, що вся його майстерність у подібного роду бесідах виявиться зайвою з цим чоловіком. Мак або погодиться, або відмовиться. Це було цілком просто, так само, як і те, що прокурор або житиме, або буде розчавлений за кілька днів. У нього здригнулися пальці, він сквапливо поставив чарку на столик і заговорив без усяких передмов:
— Я знаю, Маку, що ви — підпільник, член штабу і активний ворог існуючого ладу. Крім того, ви — каторжник- утікач і вбивця екіпажу танка спеціального призначення… Тепер про мене. Я — державний прокурор, довірена особа уряду, допущена до вищих державних таємниць, і також ворог існуючого порядку. Я пропоную вам повалити Вогненосних Творців. Коли я говорю «вам», я маю на увазі вас і тільки вас: вашої організації це не стосується. Прошу зрозуміти, що втручання підпілля може лише провалити справу. Я пропоную вам змову, що базується на знанні найголовнішої державної таємниці. Я повідомлю вам цю таємницю. Тільки ми удвох повинні знати її. Якщо про неї дізнається хто-небудь третій, ми будемо знищені найближчим часом. Майте на увазі, що в підпіллі і в штабі аж рояться провокатори. Тому не здумайте довіритися кому-небудь, а надто близьким друзям…
Він одним духом вихилив свою чарку, не відчувши смаку, нахилився до Мака і продовжив:
— Я знаю, де розташований Центр. Ви — єдиний, хто здатний цей Центр захопити. Я пропоную вам розроблений план захоплення Центру і наступних дій. Ви здійснюєте цей план і очолюєте державу. Я залишаюсь при вас політичним та економічним радником, оскільки у подібного роду справах ви нічого не тямите. Ваша політична програма мені у загальних рисах відома. Не заперечую. Згоден уже через те, що нічого не може бути гіршого, ніж нинішнє становище. Все. Я скінчив. Слово за вами.
Мак мовчав. Він вертів у пальцях коштовний келих з дорогим вином і мовчав. Прокурор чекав. Він не відчував свого тіла. Йому здавалося, що його тут немає, що він висить десь у небесній порожнечі, дивиться вниз і бачить м’яко освітлений затишний куточок, мовчазного Мака і поруч з ним у кріслі щось мертве, заціпеніле, німотне й бездиханне…
Потім Мак спитав:
— Скільки у мене шансів залишитися живим при захопленні Центру?
— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав прокурор.
Певніше, це йому вчулося, що він сказав, бо Мак спохмурнів і знову вже голосніше повторив своє запитання.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — хрипко сказав прокурор. — Можливо, навіть більше. Не знаю.
Мак знову довго мовчав.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Де розташований Центр?
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Близько полудня пролунав телефонний дзвінок. Максим узяв навушник. Голос прокурора сказав:
— Прошу пана Сима.
— Я вас слухаю, — відгукнувся Максим. — Здрастуйте. Він умить відчув, що скоїлося щось лихе.
— Він приїхав, — сказав прокурор. — Починайте негайно. Це можливо?
— Так, — сказав Максим крізь зуби. — Одначе ви мені дещо обіцяли…
— Я нічого не встиг, — сказав прокурор. У голосі його прохопилася панічна нотка. — І тепер уже не встигнути. Починайте негайно, не можна зволікати жодної хвилини. Ви чуєте, Маку?
— Гаразд, — сказав Максим. — У вас все?
— Він їде до вас. Він буде у вас за тридцять — сорок хвилин.
— Зрозумів. Тепер усе?
— Все. Давайте, Маку, давайте. З богом!
Максим кинув навушник і кілька секунд посидів, мізкуючи. «Масаракш, усе летить шкереберть… Втім, подумати я ще встигну…» Він знову схопив навушник.
— Професора Аллу Зефа.
— Так! — гаркнув Зеф.
— Це Мак…
— Масаракш, я ж просив не чіплятися до мене сьогодні…
— Заткни пельку і слухай. Негайно спускайся у хол і жди мене…
— Масаракш, я зайнятий!
Максим скреготнув зубами і скосив око на лаборанта. Лаборант сумлінно рахував на арифмометрі.
— Зефе, — сказав Максим, — негайно спускайся у хол. Тобі зрозуміло? Негайно! — Він вимкнувся і набрав номер Вепра. Йому пощастило: Вепр був удома. — Це Мак. Виходьте на вулицю і ждіть мене, є термінова справа.
— Гаразд, — сказав Вепр. — Іду.
Максим кинув навушник, поліз у стіл, витягнув першу-ліпшу теку і перегорнув папірці, гарячково міркуючи, чи все готово. «Машина в гаражі, бомба в багажнику, пального повний бак… Зброї немає, і дідько з нею, не треба зброї… Документи в кишені, Вепр жде… Це я молодець, гарно придумав про Вепра… Щоправда, він може відмовитися… Ні, навряд чи він відмовиться, я б не відмовився… Все… Здається, все…» Він сказав лаборантові:
— Мене викликають, скажи, що я у Департаменті будівництва. Буду за годину-другу. Бувай.
Він узяв теку під пахву, вийшов з лабораторії і збіг по сходах. Зеф уже походжав холом. Завваживши Максима, він зупинився, заклав руки за спину і насупився.
— Якого дідька, масаракш… — почав він ще здаля. Максим, не зупиняючись, ухопив його попідруч і потягнув до виходу.
— Що за чортівня? — мурмотів Зеф, огинаючись. — Куди? Навіщо?..
Максим виштовхав його за двері і по асфальтованій доріжці поволік за ріг до гаражів. Довкола було порожньо, лише на газоні віддалік уривчасто джеркотіла косарка.
— Та куди ти мене врешті-решт тягнеш? — загорлав Зеф.
— Мовчи, — сказав Максим. — Слухай. Збери негайно усіх наших. Усіх, кого спіймаєш… До дідька запитання! Слухай! Усіх, кого спіймаєш. Зі зброєю. Навпроти воріт є павільйон, знаєш?.. Засядьте там. Ждіть. Приблизно за тридцять хвилин… Ти мене слухаєш, Зефе?
— Ну, — спитав Зеф нетерпеливо.
— Приблизно за тридцять хвилин до воріт під’їде Мандрівець…
— Він приїхав?
— Не перебивай. Приблизно за тридцять хвилин до воріт, можливо, під’їде Мандрівець. Якщо не під’їде — добре. Просто сидіть і ждіть мене. А якщо під’їде — розстріляйте його.
— Ти що, з глузду з’їхав? — сказав Зеф, зупиняючись. Максим пішов далі, а Зеф з прокльонами побіг слідом: — Адже нас усіх переб’ють, масаракш! Охорона!.. Шпиги довкіл!
— Зробіть усе, що зможете, — сказав Максим. — Мандрівця необхідно застрелити…
Вони підійшли до гаража. Максим наліг на засув і відкотив двері.
— Якийсь божевільний замір… — сказав Зеф. — Навіщо? Чому Мандрівця? Цілком порядний дядько, його всі тут люблять…
— Як хочеш, — холодно сказав Максим. Він відкрив багажник, помацав крізь проолієний папір запал з годинниковим механізмом і опустив кришку на місце. — Я нічого тобі не можу зараз розповісти. Але у нас є шанс. Єдиний… — Він сів за кермо і встромив ключ у запалювання. — І ще май на увазі: якщо ви не рішите цього порядного дядька, він рішить мене. У тебе дуже мало часу. Дій, Зефе.
Він увімкнув двигун і задом повільно виїхав з гаража.
Зеф стояв у дверях. Вперше в житті Максим бачив такого Зефа — перепудженого, ошелешеного, розгубленого. «Прощай, Зефе», — сказав він сам до себе про всяк випадок.
Машина підкотила до воріт. Легіонер з кам’яним обличчям неквапливо записав номер, відкрив багажник, зазирнув, закрив багажник, повернувся до Максима і суворо спитав:
— Що вивозите?
— Рефрактометр, — сказав Максим, простягуючи перепустку і дозвіл на вивезення.
— «Рефрактометр РЛ-7, інвентарний номер…» — пробурмотів легіонер. — Зараз я запишу…
Він неквапливо поліз до кишені за записником.
— Швидше, будь ласка, я спішу, — сказав Максим.
— Хто підписував дозвіл?
— Не знаю… Мабуть, Пуголовок.
— Не знаєте… Підписувався б розбірливо, все було б гаразд…
Він нарешті розчинив ворота. Максим викотився на трасу і витиснув зі свого візка усе, що було можливо. «Якщо нічого не вийде, — подумав він, — і я залишусь живим, доведеться тікати… Проклятий Мандрівець, учув, бісів син, повернувся… А що я робитиму, якщо вийде? Нічого не готово, схеми Палацу немає — не встиг Розумака, і фотокартки Творців він також не дістав… Хлопці не готові, плану дій ніякого немає… Проклятий Мандрівець! Якби не він, у мене було б ще три дні на розроблення плану… і армія, і штаб, масаракш! Ось хто відразу пожвавішає! Ось з кого треба починати. Ну, це справа Вепра, він буде радий цим зайнятися, він у цьому тямить. І ще бовваніють десь білі субмарини… Масаракш, а ще ж триває війна! Ага, війна, здається, скінчилася. Втім, хто зна€, що вони там ще готують…» Максим звернув з центральної вулиці у вузький провулок між двома височезними хмарочосами рожевого каменю і по бруківці підкотився до старезного, почорнілого будиночка. Вепр уже чекав. Притулившись спиною до ліхтарного стовпа, він курив сигарету. Коли машина зупинилася, він жбурнув недокурок і, протиснувшись крізь маленькі дверцята, сів поруч з Максимом. Він був спокійний і холодний, як завше.
— Здрастуйте, Маку, — сказав він. — Що сталося?
Максим розвернув машину і знову виїхав на головну вулицю.
— Що таке термічна бомба, знаєте? — спитав він.
— Чув, — відповів Вепр.
— Добре. Із синхронними запалами мали коли-небудь справу?
— Вчора, наприклад, — сказав Вепр.
— Чудово.
Певний час вони їхали мовчки. Тут був пожвавлений рух, і Максим зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися між величезними вантажівками і старими облізлими автобусами, і нікого не зачепити, і не дати нікому зачепити себе, і попасти під зелене
