РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. «Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів…» Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.
Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався… Неблагополучний світ… Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами… І ще одна дика сцена — коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть… Проте і сам Гай, вочевидь добра, симпатична людина, іноді раптом зовсім незрозуміло розлютовувався, заходжувався осатаніло сваритися з сусідами по купе, дивився звіром, а потім так само зненацька поринав у глибоку прострацію. І всі інші поводилися не краще. Годинами вони сиділи і лежали цілком мирно, стиха гомоніли, навіть усміхалися один до одного, і враз хто-небудь починав сварливо бурчати на сусіда, сусід нервово огризався, навколишні, замість заспокоїти їх, устрявали в суперечку, чвара ширшала, і от уже всі гримають одне на одного, погрожують, штовхаються, і хтось лізе через голови, розмахуючи кулаками, і когось тримають за барки, на повний голос плачуть малюки, їм роздратовано обривають вуха, а відтак усе поступово завмирає, всі вовком дивляться одне на одного, розмовляють знехотя, відвертаються… А іноді чвара перетворюється на щось украй неподобне: очі вилазять з орбіт, обличчя беруться червоними плямами, голоси підвищуються до нестямного вереску, і хтось істерично регоче, хтось співає, хтось молиться, здіймаючи над головою тремтячі руки… Божевільня…
Максим відійшов од вікна, пристояв посередині тісної кімнатки, розслабившись, відчуваючи апатію і душевну втому, потому примусив себе зібратися на силі і розім’явся трохи, використовуючи як снаряд громіздкий дерев’яний стілець. «Так і занепасти можна, — подумав він стурбовано. — Ще день-два я, мабуть, стерплю, а тоді доведеться дати драла, поникати трохи по лісах… У гори добре було б втекти — гори у них тут на вигляд гарні, дикі… Далеченько, щоправда, за ніч не обернешся… Як їх Гай називав? Зартак… Цікаво, це власне ім’я чи гори взагалі? Втім, які там гори, не до гір мені. Десять діб я тут, а нічого ще не зроблено…»
Він протиснувся в душову і кілька хвилин фиркав і розтирався під тужавим штучним дощиком, таким самим бридким, як природний, — дещо холоднішим, щоправда, — але жорстким, вапнистим.
Він обтерся продезинфікованим рушником і всім незадоволений: і цим каламутним ранком, і цим задушливим світом, і своїм безглуздим становищем, і занадто жирним сніданком, що його доведеться зараз з’їсти, — повернувся до кімнати, щоб застелити ліжко. Сніданок уже принесли — він парував і смердів на столі. Риба зачиняла вікно.
— Здрастуйте, — сказав їй Максим місцевою мовою. — Не треба. Вікно.
— Здрастуйте, — відповіла вона, клацаючи численними засувками. — Треба. Дощ. Погано.
— Рибо, — сказав Максим на лінкосі. Власне, її звали Нолу, одначе Максим із самого початку охрестив її Рибою за невиразність обличчя і незворушність.
Вона обернулася і подивилась на нього незмигними очима. Потому, уже вкотре, приставила палець до кінчика носа і зронила: «Жінка», потім тицьнула в Максима пальцем: «Чоловік», потім у бік остогидлого балахона, що висів на бильці стільця: «Одяг. Треба». Не могла вона чомусь бачити чоловіка в самих шортах. Потрібно було їй, щоб чоловік закутувався з ніг до шиї.
Він заходився вдягатися, а вона застелила його ліжко, хоча Максим завжди говорив, що робитиме це сам, посунула на середину кімнати стіл, що його Максим завжди відсовував до стіни, рішуче відкрутила кран опалення, що його Максим завжди завертав до краю, і всі одноманітні Максимові «не треба» розбивалися об її не менш одноманітні «треба».
Максим застебнув під шиєю на єдиного зламаного ґудзика балахон, підійшов до столу і поколупав сніданок двозубою виделкою. Відбувся звичний діалог:
— Не хочу. Не треба.
— Треба. їжа. Сніданок.
— Не хочу сніданок. Несмачно.
— Треба сніданок. Смачно.
— Рибо, — сказав їй Максим проникливо, — жорстока ви людина. Потрапили б ви до мене на Землю, я б ущент розбився, але знайшов би вам їжу до смаку.
— Не розумію, — сказала вона незворушно. — Що таке «риба»?
З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв папір і зобразив ляща анфас. Вона уважно вивчила малюнок і поклала до кишені халата. Всі малюнки, які робив Максим, вона забирала і кудись відносила. Максим малював багато, охоче і з задоволенням: у вільний час і ночами, коли не спалося, робити тут було зовсім нічого. Він малював тварин і людей, креслив таблиці й діаграми, відтворював анатомічні розрізи. Він зображав професора Мегу схожим на бегемота і бегемотів, схожих на професора Мегу; він викреслював універсальні таблиці лінкосу, схеми машин та діаграми історичних послідовностей; він переводив страшенно багато паперу, і все це щезало у кишені Риби без жодних видимих наслідків для процедури контакту. У професора Мегу, він же Бегемот, була своя метода, і він не збирався од неї відмовлятися.
Універсальна таблиця лінкосу, з вивчення якої мусив починатися будь-який контакт, Бегемота анітрохи не цікавила. Місцевій мові прибульця навчала тільки Риба, та й то лише для зручності спілкування, щоб зачиняв вікно і не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсім, Максимом займався Бегемот, і тільки Бегемот.
Щоправда, в його розпорядженні був доволі потужний засіб дослідження — ментоскопічна техніка, і Максим відсиджував у стендовому кріслі по чотирнадцять — шістнадцять годин на добу. До того ж ментоскоп у Бегемота був гарний. Він дозволяв досить глибоко проникати у спогади і відзначався дуже високою здатністю до розв’язання. Маючи таку машину, можна було, мабуть, обійтися і без знання мови. Але Бегемот використовував ментоскоп якось дивно. Свої ментограми він відмовлявся демонструвати категорично і навіть з деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрідно. Максим спеціально розробив цілу програму спогадів, які мали дати аборигенам доволі повне уявлення про соціальне, економічне і культурне життя Землі. Проте ментограми такого роду не викликали у Бегемота ніякого ентузіазму. Бегемот кривив обличчя, мугикав, відходив, заходжувався телефонувати або, сівши до столу, починав нудотно гризти голову асистентові, часто повторюючи при цьому соковите слівце «масаракш». Зате коли на екрані Максим висаджував у повітря крижану скелю, що причавила корабель, або скорчером трощив на шматки панцерного вовка, або відбирав експрес-лабораторію у велетенського дурного псевдоспрута, Бегемота було за вуха не відтягнути од ментоскопа. Він стиха повискував, радісно поплескував себе долонями по лисині й грізно горлав на знесиленого асистента, який стежив за записом зображення. Видовище хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват, ніби він ніколи в житті не бачив нічого подібного і дуже до вподоби йому були любовні сцени, що їх Максим запозичував переважно з кінофільмів спеціально для того, щоб дати аборигенам певне уявлення про емоціональне життя людства.
Таке безглузде ставлення до матеріалу наштовхувало Максима на сумні роздуми. Складалося враження, що Бегемот ніякий не професор, а звичайнісінький інженер-ментоскопіст, який готує матеріал для справжньої комісії з контактів, що з нею Максимові ще доведеться зустрітися, а коли це станеться — невідомо. Тоді виходило, що Бегемот — істота досить примітивна, на кшталт хлопчиська, якого у «Війні і мирі» цікавлять лише батальні сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю і — слово честі! — мав підстави розраховувати на серйознішого партнера з контакту.
Щоправда, можна було припустити, що цей світ розташований на перехресті невідомих міжзоряних трас і прибульці тут не в дивину. Настільки не в дивину, що заради кожного прибульця тут уже не збирають спеціальних авторитетних комісій, а просто викачують з нього найбільш ефектну інформацію і цим обмежуються. На користь такого припущення свідчила оперативність, з якою люди зі світлими ґудзиками, вочевидь не фахівці, розібралися в ситуації і без жодних ахів та охів направили прибульця точно за призначенням. А можливо, які-небудь негуманоїди, котрі побували тут раніше, залишили по собі настільки поганий спогад, що тепер аборигени
