височезних секвой приховував центр плоскогір’я. Тридцять чотири широкі доріжки — за числом головних векторів Великого Кільця — розбігалися з гаю до схилів навколишніх пагорбів з коричневого базальту, стрімко зрізаних і вкритих якимись барельєфами. Учні не стали їх розглядати й, рушили до гаю по білому камінню широкого шляху. Лише дві круглі колони чорного граніту позначали вхід. Під розпростертим на запаморочливій висоті віттям секвой сліпуче сонце пекло менше і шелест вітру вщух. Сувора могуть велетенських стовбурів змусила стишити кроки й приглушити голоси, ніби учні проникли у віддалене од усього світу сховище таємниці. Схвильовано й у напруженні переглядалися, чекаючи чогось незвичайного. Та коли вийшли на центральну галявину, під невблаганну яскравість неба, пам’ятник зорельоту «Темне Полум’я» здався їм надто простим.
Модель корабля — напівсферичний купол з темно-зеленого металу — була розітнута навпіл, наче хтось ударив по ній гігантським мечем. Довкола основи під кільцевим виступом розташовувалися статуї людей. Майданчик — підніжжя пам’ятника — являв собою туго скручену спіраль світлого, дзеркально полірованого металу, врізаного в чорний матовий камінь.
Число скульптур на кожному півколі розрубу виявилося неоднаковим: п’ять — із західного, вісім — із східного. Учні швидко розгадали нескладну символіку.
— Це смерть, яка розділила загиблих на планеті Торманс, і тих, хто повернувся на Землю, — тихо сказала Айода, ледь збліднувши від почуття, що її охопило.
Учитель мовчки схилив голову.
— А ті, хто повернувся?
— Вони жили недовго — надто виснажливий був шлях, на якому вони зазнали страшних випробувань.
У цей момент Ларк, який наблизився до західного півкола скульптур, підняв угору схрещені долоні, закликаючи мовчати. Повільно підійшла решта учнів. Позаду був тепер тільки вчитель, він дивився на купол зорельота, що височів над довгою тінню гаю і був схожий на блискуче темне дзеркало. Трохи далі зупинилася струнка жінка з книжкою в руках. Легкі складки костюма з короткою спідницею облягали її стан. Лише товстий сигнальний браслет астронавта вище ліктя лівої руки свідчив про її причетність до наддалекої космічної експедиції. Вона дивилася поверх книги, великі пасма густого волосся спадали на замислене чоло. Та ж напружена думка відбивалася в скорботному згині повних губ і рисочках навколо очей…
— Сама Фай Родіс, командир експедиції, — шепнула Пуна, яка першою підійшла до статуй.
У мовчанні пам’ятника кроки по гладенькому металу здавалися визивно гучними, і діти скинули взуття.
Ще одна жінка стояла боком, виставивши вперед ліве плече і зануривши руку в розкішну гриву волосся, ніби в тривозі чекала на щось. Її обличчя, правильно овальне з явно монгольськими рисами, було звернене до глядачів. В очах з розкосим розрізом чаїлася дуже сильна нервова напруга. Здавалося, що Тівіса Хенако, біолог експедиції, ось-ось крикне: «Дивіться, як це погано!»
І на противагу тривозі біолога, опліч з нею, астрофізик зорельота Тор Лік вільно й спокійно зіперся на раму люка, а правицю жестом заспокоєння й захисту поклав на плече Тівіси. Він стояв, безпечно схрестивши ноги, і від усієї його постаті йшла не фізична, для цього він був надто молодий і худорлявий, а нервова сила. Відвернувшись од астрофізика і схиливши велику голову, перший астронавігатор Вір Норін простяг праву руку перед грудьми останнього з п’ятірки — інженера броньового захисту Гена Атала.
Інженер високо заніс обидві руки, що тримали руків’я якоїсь примітивної зброї. Його довге обличчя з вузькими, близько посадженими очима, було грізне. Ген Атал постав перед пам’яттю Землі як воїн у двобої з ненависним ворогом.
Статуї тих, хто назавжди лишився на безмірно далекій планеті й віддав своє життя невідомим людям Торманса, різко освітлювалися променями призахідного сонця, які пробивалися крізь верхів’я секвой. Скульптури восьми з тих, що повернулися, опинились у присмерковому затінку, наче оповиті габою смутку.
Майже на лінії розрубу, зовсім близько від п’яти загиблих І трохи відступивши від інших, стояли, міцно обнявшись, дві жінки. Одна, в повному розквіті сил, одягнена в тоненьку блузку з відкритими плечима і звичайні штани астронавта. Вона дивилася скоса з-під опущених вій, і гірка посмішка торкала верхню губу. До неї притиснулася невисока дівчина в повному костюмі зоре-літниці, тобто в легкій куртці із стоячим коміром і вільних штанах. Вона вся напружилась у напівоберті, ніби стримуючи непогамовні почуття, і, спираючись стегном на частину якогось приладу, дивилася на глядачів з гнівом, горем і рідкісною на Землі жалістю, в упертому вольовому зусиллі стиснувши твердо окреслений завеликий рот. «
Поруч сидів у кріслі інженер пілотних пристроїв Дів Сімбел, який виставив.уперед руку з браслетом астронавта й нагнувся, не зводячи очей з Гріфа Ріфта. Скульптор виліпив його в профіль, боком до глядача. Масивна голова з міцно стиснутими щелепами на противагу решті, дуже живим скульптурам, здавалася камінно-нерухомою на похиленій могутній шиї. Правиця стискала руків’я приладу — Дів Сімбел чекав сигналу.
Три жіночі статуї наприкінці півкола передавали зовсім інший настрій.
Другий астронавігатор Мента Кор, затишно вмостившись, підгорнувши під себе ноги, сиділа в кутку чогось на зразок глибокого дивана. Її широко відкриті очі під низькими бровами були спрямовані вдалину над стрічкою обчислювальної машини. Вона обома руками тримала стрічку майже впритул до губів напіввідкритого в задумі рота. Тонка майстерність зуміла відбити переможну впевненість. Очевидно, астронавігаторові вдалося розв’язати щось надто важке.
Нея Холлі — інженер біозахисту, така ж юна, як і Чеді Даан, сіла на краєчок виступу, нагнувшись уперед і спираючись відведеними назад руками на короткі важелі. Рвучко повернувши голову на ліве плече, вона ніби дивилась на ворога, який зненацька з’явився. Сувора сміливість відбивалася в усій її гнучкій фігурі, одягненій у розстебнуту на грудях блузу із засуканими рукавами. Ноги, оголені по всій довжині, були перехрещені в явному зусиллі, і ліва, закинута вище правої, упиралася в педаль. Недбалі пасма волосся спадали на праве плече, щоку і частково прикривали лоб.
— Вона мені подобається найбільше, — шепнув Ларк подрузі, що стояла поруч.
Та промовчала, заперечливо хитнувши головою, і показала на третю зорелітницю. Майже оголена, із зухвалим усвідомленням особливої сили власного тіла, вона випросталася з високо піднятими грудьми, обхопивши долонями неймовірно тонкий стан і опустивши очі. Старовинна коротка зачіска обрамляла її обличчя, що звужувалося до загостреного підборіддя. Мудра неприязна усмішка грала на її губах з ямочками в кутиках рота. Одне плече прикривали тонкі складки вирізьбленого з чорного каменю шарфа, перекинутого з-під руки на спину. Можливо, скульптор був закоханий у цей образ, принаймні Олла Дез, інженер зв’язку і зйомки, втілилася в навдивовижу живу статую, сповнену почуття й жіночності.
Але останній член екіпажу зорельота Соль Саїн, розміщений за Оллою в кінці півкола, не дивився на неї. Висунувшись із-за і пульта машини, інженер-обчислювач примружився в ніжній і усмішці, що лукавими зморшками поорала його худе обличчя. Здавалося, він намагався заглянули по той бік пам’ятника, де стояла найближча і кохана, тепер назавше схована від нього.
Сонце остаточно сіло, купол погас, і тропічна ніч підкралася зненацька. Але тут-таки, скоряючись присутності відвідувачів, автоматично спалахнули лампи оранжевого світла, приховані в кільцевому піддашші над статуями. В химерно перехрещених променях статуї стали ще живішими, тоді як усе навколо зникло в непроглядному мороці. Учні затаїли віддих — вони немов лишилися на самоті з героями «Темного Полум’я». Кілька хвилин чекання — і зорелітники зітхнуть, усміхнуться і подадуть руки своїм нащадкам. Але час минав, і заклякла нерухомість фігур дедалі більше обтяжувала. Можливо, вперше почуття неминучості смерті, безповоротної втрати глибоко проникло в свідомість молоді.
Хтось голосно зітхнув. Кімі потер скроні, рішуче ступив крок до статуї Фай Родіс і схилився перед нею в прощальному поклоні, ледве не наткнувшись на ріг кам’яної книги, яку вона тримала перед собою. Його товариші розбрелися, спиняючись у задумі перед статуями, які найбільше сподобались. Інші, відійшовши
