глибину перспективи, що аж я відчув себе всередині тої кімнати. Я немовби зайшов і побачив, що в ній нема нікого, крім мене. Таким чином, порожнеча кімнати змушувала оцінювати її з точки зору особистої моєї присутності. Крім того, виразність, матеріальність зображення була вищою над усе, що доводилося мені бачити такого роду.
– Саме так, – сказав Брок, завваживши, що я мовчу. – Звичайнісінька мазанина. А ви кажете...
Я чув калатання свого серця, але заперечувати не хотів.
– Що ж, – сказав я, відставляючи картину, – двадцять карбованців я знайду та, якщо хочете, зайду ввечері. А хто малював?
– Не знаю, хто малював, – сказав Брок із досадою. – хіба мало таких картин кругом. Але ж: Горшков... Поговоримо про цю справу.
Тепер я вже боявся сердити його, щоб не пішла з моїх рук картина сонячної кімнати. Я був трохи приголомшений; я став неуважний і терплячий.
– Так, я куплю Горшкова, – сказав я. – Я неодмінно його куплю. То це ваша остаточна ціна? Двісті? Гаразд, що вже з вами поробиш. Як і сказав, увечері прийду та принесу гроші, двісті двадцять. А коли вас можна застати?
– Якщо вже напевне, то о сьомій чекатиму на вас, – сказав Брок, кладучи показану мені картину на рояль, і, всміхаючись, потер руки. – Оце я люблю: раз, два – і по руках, – по-американському.
Якби С. Т. був тепер удома, я негайно пішов би до нього за грошима, але в цей час він і сам тинявся по місту, розшукуючи стару порцеляну. Тому, яким би великим не було моє нетерпіння, від Брока я пішов до «Будинку вчених», або КУБУ, як скорочено називали його, дізнатися, чи зарахували мене на пайок, про що я подавав прохання.
V
Тепло вдягненій людині з холодною душею мороз міг би здатися вишуканим задоволенням. Насправді, – все кругом уклякло та посиніло. Чи й не захоплення? Під білим небом мерзло закоцюбле місто. Повітря було неприємне, напівпрозоре, наче у холодній лікарні. На сірих будинках вікна були засліплені памороззю. Мороз надав усьому примарного змісту: забиті дошками магазини з заметами на східцях під’їздів, з розбитими дзеркальними вітринами; гробове мовчання парадних дверей, зруйновані кіоски, трактири з виламаними підлогами, без вікон і дахів, і ніде нема візників, – от, здавалося б, як жорстоко розпорядився мороз. Автомобіль, що їхав собі, але раптом забубнів на місці, бо зіпсувався механізм, – і той здавалося, втрапив у зуби морозу. Ще більше нагадували про нього дії людей, направлені на тепло. По бруківці, тротуарах, на руках, санчатах та підводах, зі скрегочучою неквапливістю вже звичного відчаю, повзли дрова. Вози скрипіли, як скрипить на морозі сніг: пронизливо й жахливо. Обледенілі колоди волочилися по тротуарах руками знемагаючих жінок і підлітків із тих, що знають весь неприйнятний у гарному товаристві лексикон і просять «прикурити» басом. Між іншим, серед промислів, яких ще не бачило місто, за винятком «домашнього пастухування» (сіно, розсипане по приміщенню, наче трава, для кіз) і «нове-старе» (блискуча ілюзія новизни, що надається знайденому на смітнику «взуттю»), про що розповідає А. Реньє у своїй цікавій книзі «Задвірки Парижа», варто було б тепер відзначити також професію «продавців щепи». Ці обірвані люди продавали в'язки щепи вагою не більше п’яти фунтів, тримаючи їх під пахвою, тим, хто міг дозволити собі цю вкрай обачну розкіш: тримати, запалюючи одну за другою, щепи під денцем чайника або каструлі, поки не закипить у них вода. Крім того, з санчат продавалися малі порції дров, в'язанки, – кому що по грошах. Проїжджали важко навантажені дровами підводи, і візник, ідучи поруч, стьобав батогом злодюжок-дітей, що крали на ходу полінця. Подекуди, саме впавши з воза, поліно розпалювало пристрасті: до нього мчали стрімголов перехожі, але здобич здебільшого діставалася якому-небудь вусаню-пройдисвіту, – із тих, що за солдатчини варять кашу з сокири.
Я йшов швидко, майже біг, відскрипуючи квартал за кварталом і розтираючи обличчя. На одному дворі я побачив юрбу благодушно настроєних людей. Вони виламували з кам’яного флігеля дерев’яні частини. Мимоволі я призупинився, – був у цьому видовищі широкий діловий тон, щось із того, що лаконічною мовою психології нашої називається: «Нумо, хлопці!..» Вилетіли подвійні двері, підлогова балка завалилася кінцем у сніг. У кутку дворища двоє, гиркаючи один на одного, пиляли товстий, наче діжка, обріз колоди. Я зайшов у двір, переживаючи відчуття людської солідарності, і сказав сонному дядькові у синій чумарці, що слідкував за роботою:
– Громадянине, чи не дасте ви мені пару дощок?
– Що таке? – сказав той після довгої натягнутої мовчанки. – Я не можу, це ламають на артіль, а справа від установи.
Нічого не второпавши, я збагнув, однак, що дощок мені не дадуть і, не наполягаючи, пішов.
– Як?! Ледве зустрілися, а вже й розстаємося, – подумав я, згадуючи приказку однієї інтересної людини: «Зустрічаємося без радості, розстаємося без суму»...
Між тим вигнана на деякий час морозом картина сонячної кімнати знову настільки збентежила мене, що я спрямував усі думки на неї та на С. Т. Здобич була приваблива. Я зробив відкриття. Між тим стало пекти у щоки, стріляти в носі та вухах. Я подивився на пальці, їхні кінчики побіліли, ставши майже нечутливими. Те ж саме відбулося з щоками та носом, і я став терти відморожені місця, доки не повернув їм чутливість. Я не закоцюб, як у сиру погоду, але все тіло нестерпно ломило та крутило. Аж дубіючи від холоду, побіг я на Мільйонну. Тут, біля воріт КУБУ, я відчув удруге дивний простір, що мигнув перед очами, але, переживаючи, не настільки був здивований цим, як у Брока, – лишень потер чоло.
Біля самих воріт, серед візників і автомобілів, перед мої очі з’явилася група, на яку я звернув би більше уваги, будь хоч трошки тепліше. Центральною фігурою групи був високий чоловік у чорному береті зі страусовим білим пером, із шийним золотим ланцюгом поверх оксамитового чорного плаща, підбитого горностаями. Довгасте обличчя, руді вуса, що розходилися іронічною стрілкою, золотава борода вузьким гвинтом, плавний і владний жест...
Тут увага моя послабшала. Мені ще здалося, що за цією довготелесою, блискучою фігурою, погойдуючись, зупинилися криті носилки з пір’ям і бахромою. Троє смаглявих рослих молодців у плащах, закинутих через плече по нижню губу, мовчки стежили, як із воріт виходять професори, тягнучи на спині мішки з хлібом. Ці троє чоловіків становили, так би мовити, почет. Але не було місця подальшій цікавості в такий мороз. Не затримуючись довше, я пройшов у двір, а за моєю спиною відбулася розмова, тиха, мов перебір струн.
– Це той самий будинок, сеньйоре професор! Ми прибули!
– Чудово, сеньйоре кабальєро! Я йду до головної канцелярії, а ви, сеньйоре Евтерпо, і ви, сеньйоре Аруміто, підготуйте подарунки.
– Буде негайно виконано.
VI
Вуличні роззяви, глашатаї «незаперечного» й «достовірного», а також просто собі допитливці здерли б із мене шкіру, довідавшись, що я не поштовхався кругом загадкових іноземців, не понюхав хоч би й повітря, яким вони дихають у тісному проході воріт, під червоною вивіскою «Будинку вчених». Але я давно вже привчив себе нічому не дивуватися.
Вищезгадана розмова велася чистою кастильскою говіркою, тож, оскільки я досить непогано знаю романські мови, мені зовсім неважко було зрозуміти, про що розмовляють оті люди. «Будинок учених» час од часу отримував речі та провізію з різних країн. Отже, прибула делегація з Іспанії. Ледве я зайшов у двір, як цей здогад підтвердився.
– Бачили іспанців? – сказав пузатий професор худому своєму колезі, що, у хвості черги за солоними лящами, видаваними надворі у лабазі, задумливо жував цигарку. – Кажуть, багато всього привезено, а наступного тижня роздаватимуть нам.
