справжня наука вивчає дрібниці, а не кидає їх на землю і потім презирливо топче ногами... як роблять деякі відомі мені вчені. Очевидно, вони, ті вчені, хоч і люблять читати нотації, але самі не завжди цікавляться крихітками знання, наприклад, порохом... Вони, як мені пощастило помітити, віддають все ж таки перевагу окремим знахідкам... як і запальні юнаки, так, Дмитре Борисовичу, чи не правда?..
Відповідь археолога була, на здивування Артема, несподівано м’якою і лагідною:
— Ви хочете взяти реванш, мій друже? Вам хочеться дошкулити мені, бути дотепним і ущипливим? Голубе, в мене немає ніяких заперечень! Та й не до того мені зараз, признаюся вам щиро. Скажу тільки одне. От коли ви станете досвідченим геологом... а може і археологом, хтозна?.. тоді ви зрозумієте самі, що бувають хвилини... хвилини, в які навіть витриманий учений, обтяжений віком, знаннями, досвідом, раптом перетворюється на експансивного хлопчика. А зрозумівши це, ви згадаєте сьогоднішні ваші дотепи — і вам не захочеться їх повторити. Гаразд, досить про це. Світіть уважніше, Артеме, я дуже боюся спіткнутись і пошкодити нашу знахідку.
— Єсть, Дмитре Борисовичу!
Більше Артем жартувати не намагався. Певна річ, далеко йому до справжнього вченого, але й тепер він уже зрозумів, що «хвилини», про які так щиро і відверто говорив щойно Дмитро Борисович, справді бувають. Якщо хвилюється він сам. то як мала вплинути дивна знахідка на досвідченого вченого, що добре розуміє всю важливість незвичайного відкриття?..
Вони йшли до виходу з печери. Артем бачив попереду себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи обома руками загадкову скриньку, зариту багато віків тому, бронзову скриньку з її таємничим, нікому невідомим вмістом, Дмитро Борисович сказав: «Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось...» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?
Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім і відкрити її! Перед очима запального юнака вже повставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці... Адже там справді повинно бути щось надзвичайно коштовне, — інакше-бо навіщо б ховали її так старанно стародавні скіфи?.. Наприклад... наприклад — золота тіара скіфського вождя. Від такої думки в Артема несамовито закалатало серце. Золота тіара!..
Втім, чи носили скіфські вожді тіари? Яка шкода, що Артем так мало знає про скіфські звичаї!.. А чому 6 скіфським вождям і не носити тіари? Ну, хай не тіари, а якісь там коштовні головні убори з золота, оздоблені дорогоцінним камінням, це все одно. Так чи інакше, в скриньці неодмінно має бути щось надзвичайно рідкісне і коштовне. Хіба в цьому можна сумніватися?..
Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Тіара скіфського вождя! Справді, це буде гідним внеском навіть до славнозвісної скіфської колекції Ермітажу, про яку стільки розповідав Дмитро Борисович. І хто ж знайшов ту тіару? Чиє скромне ім’я буде назавжди пов’язане в науці з історією відкриття такої надзвичайної коштовності?..
Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати. Його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки, яку таємницю ховає вона в собі?
Що в ній?
Ліда здивована. — Вміст скриньки. — Літери на пергаменті. — Документ зник! — Заповіт Проніса. — Артем знаходить план.
— Чудовий ранок! Правда, Діано?
Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вона запитливо дивилася на свою життєрадісну супутницю. Короткі вуха собаки були насторожені, міцні напружені лапи були напоготові до стрибка. Діана звично ждала команди для веселої гри, як це бувало завжди під час прогулянок з Лідою. Але цього разу дівчина не поспішала, на повні груди вдихаючи свіже, запашне повітря.
— Ах, як хороше!
Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян сягав їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового липневого сонця пестило їй обличчя, легенький вітер наче обіймав струнку гнучку постать, лоскотав шию, невидимими невідчутними пальцями перебирав її кучері. Чудово! Вона озирнулася.
Колись — так казав Дмитро Борисович — тут були великі непрохідні лісові хащі. Чому ж вони не збереглись? Як приємно було б поблукати! Мабуть, тоді й дикі звірі водилися тут, і річка була більша, ширша... А тепер? Тепер лісів немає зовсім, тільки де-не-де побачиш невеличкі кущі. Річка вузенька, тихенька, її перепливаєш, навіть не помітивши. Такій завзятій спортсменці, як Ліда, нема навіть де показати свій клас, — хіба що пливти вздовж річки. І все одно не вийде ніякого спортивного інтересу, бо річка звивається, мов гадюка, завертає через кожні десять метрів. І коли пливеш наввипередки, то не бачиш, де лишилися інші; так було і вчора, коли Ліда змагалася з Артемом. Хіба ж це цікаво? До речі, де ж Артем?
— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий. А чого? Тільки тому, що ми з Дмитром Борисовичем побували без нього в тій печері. Ну й що? Він розсердився, розгнівався... Дурний хлопець! Куди це він зник з самісінького ранку? А треба було б поговорити з ним... Страшенно не люблю, коли хтось дметься... Може, він купатися пішов? Ану, біжимо до річки! Хто швидше?..
Річка була за пагорком. Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши довгожданій забавці, вирішила, здавалося, теж показати свої здібності. Вона блискавкою пролітала над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, намагаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Дівчина відмахувалася від неї, викручувалася, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її скрізь, радісно гавкала, лагідно і обережно хапала за руки зубами, випускала і знову хапала, граючись з Лідою.
Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилася. Вона мов застигла.
— Що таке?
Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це, безумовно, мусило означати «увага!».
— Та що трапилося? Що там таке? Ага, та це ж наші! Звідки ж вони йдуть?..
Далеко на пагорку йшли двоє, їхні темні силуети були ясно видні на синьому тлі неба. Один, передній, ішов повільніше, він розмахував руками, ніби розсував перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалося, можна було розрізнити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А обертався археолог майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов, безумовно, Артем...
— Еге, значить, вони вже помирилися! — радісно вигукнула Ліда.
Але чому Артем іде так незграбно? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе поперед себе, на витягнутих руках. Та хто ж так носить речі, Артеме? Ой, смішний який! І ще так обережно ступає, ніби щоразу вибирає певне місце... Ось він спіткнувся — і зразу ж Дмитро Борисович підскочив до нього. гнівно зажестикулював. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив це Артем.
— Що то воно може бути? — замислено спитала Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Прямують вони додому... Що за дивну річ вони так обережно несуть?
Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала на весь голос:
— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?
Спочатку Артем не чув її. Потім озирнувся, побачив Ліду і байдуже махнув рукою в напрямі Гострого бугра.
— Що? Звідки?
Але обидві постаті вже зникли за пагорком. Гукати далі було марно. Та хіба ж Артем не міг спинитися, почекати її чи відповісти ясніше? Невже він і досі сердиться, такий дурний?..
Ліда глянула на Діану, собака на неї. Гратися далі вже не хотілось...
— Е, біжимо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми добіжимо й зустрінемо
