— Я, — озвався нарешті Координатор. — Звідки ти довідався про нас? — кинув у мікрофон.
— Інформація — метеорит — корабель, — відповів за хвилину калькулятор, обмінявшись кількома короткими, хрипкими звуками з дуплексом. — Корабель — іншої планети — космічне випромінювання — дегенерація істот. Пауза. Спричиняють смерть. Пауза. Скляниста ізоляція з метою ліквідації. Пауза. Обсерваторія. Пауза. Гуркіт. Здійснив — пеленгування — напрямок звуку — джерело гуркоту — фокус попадань ракета. Пауза. Пішов, коли ніч. Пауза. Чекав — Захисник відкрив інкапсуляцію. Ввійшов. Тут. Пауза.
— Оголосили, що впав корабель з якимись чудовиськами, еге ж? — запитав Інженер.
— Так. Що ми дегенерували під впливом космічного випромінювання. І що вони мають намір замкнути нас, оточити цією склянистою масою. За звуком він запеленгував напрям обстрілу, визначив ціль і таким чином знайшов нас.
— Ти не боявся чудовиськ? — кинув Координатор у мікрофон.
— «Не боявся» — це нічого не означає. Хвилинку, яке там було слово? Ага, гнівисть. Може, він так перекладе.
Кібернетик повторив своє запитання химерним жаргоном калькулятора.
— Так, — майже відразу ж відповів репродуктор. — Так. Але — шанс — один на мільйон обертів планети.
— Це зрозуміло. Кожен із нас пішов би, — кивнув головою Фізик.
— Ти хочеш залишитися з нами? Ми — вилікуємо тебе. Смерті не буде, — повільно сказав Лікар. — Ти залишишся у нас?
— Ні, — відповів репродуктор.
— Ти хочеш піти? Хочеш повернутися — до своїх?
— Повернення — ні, — відповів репродуктор. Люди перезирнулися.
— Ти справді не помреш! Ми тебе справді вилікуємо! — вигукнув Лікар. — Скажи, що ти хочеш зробити, коли будеш здоровий?
Калькулятор заскрипів, дуплекс відповів одним звуком, таким коротким, що його ледве було чути.
— Нуль, — мовби вагаючись, відповів репродуктор. І за хвилину додав, ніби не зовсім був упевнений, що його правильно зрозуміли: — Нуль. Нуль.
— Не хоче залишатися, повертатися — теж, — буркнув Хімік. — Може, він… маячить?
Усі глянули на дуплекса. Його блідо-голубі очі застигло втупилися в них. Серед запалої раптом тиші було чути його повільне, глухе дихання.
— Досить, — сказав Лікар, підводячись. — Вийдіть усі.
— А ти?
— Зараз прийду. Я двічі приймав психедрин і можу з ним іще хвилинку посидіти.
Коли люди підвелися й рушили до дверей, маленький торс дуплекса, який досі ніби підтримувала якась невидима опора, несподівано зламався — очі його заплющилися, голова безсило закинулася назад.
— Послухайте, досі весь час розпитували тільки ми, а чому він ні про що не запитав нас? — схаменувся в коридорі Інженер.
— Чому ж, раніше й він питав, — відповів Кібернетик. — Про відносини, які панують на Землі, про нашу історію, про розвиток астронавтики — ще за якоїсь півгодини до того, як ви прийшли, він говорив значно більше.
— Мабуть, і справді дуже ослаб.
— Напевне. Він дістав велику дозу опромінення, подорож через пустелю, мабуть, добряче стомила його, тим паче що він уже не молодий.
— Як довго вони живуть?
— Близько шістдесятьох обертів планети, тобто трохи менше шістдесятьох наших років. Едем обертається довкола Сонця швидше, ніж Земля.
— Як вони живляться?
— Досить своєрідно. Здається, еволюція проходила тут інакше, ніж на Землі. Вони можуть безпосередньо засвоювати деякі неорганічні речовини.
— Це справді своєрідно, — сказав Інженер.
— Ага, грунт, який виніс той, перший! — раптом здогадався Хімік.
Вони зупинилися.
— Так, але в такий спосіб вони живилися тисячоліття тому. Тепер, за нормальних умов, так ніхто не чинить. Ці тонкі чаші на рівнині — щось на зразок їхніх «акумуляторів продуктів».
— Невже це й справді живі створіння?
— Не знаю. В усякому разі, вони вибірково витягують з глибини грунту речовини, які служать дуплексам за поживу, і накопичують їх у «чаші». Їх багато, й вони різних видів.
— Так, напевне, дуплекси змушені їх розводити чи, точніше, обробляти, — сказав Хімік. — На півдні ми бачили цілі плантації цих «чаш». Але чого той, що забрався в ракету, копирсався в глині?
— Бо після заходу сонця чаші втягуються під грунт.
— Але ж глини все одно було скрізь більш, ніж досить, а він вибрав акурат ту, що в ракеті.
— Може, тому, що вона була розпушена, а він — голодний. Ми не говорили про це з нашим… астрономом. Можливо, той дуплекс і справді втік з долини на півдні…
— Любі мої, йдіть уже спати, — обернувся Координатор до Фізика й Кібернетика, — а ми займемося ділом. Скоро дванадцять.
— Дванадцять ночі?
— Ну звичайно. Я бачу, ти вже зовсім згубив лік часові?
— Ну, за таких умов…
Позаду залунали чиїсь кроки. З бібліотеки вийшов Лікар. Усі запитливо глянули на нього.
— Спить, — сказав він. — Але справи його кепські. Коли ви вийшли, я вже був навіть подумав… — Він не докінчив.
— Ти з ним більше не розмовляв?
— Розмовляв. Тобто… розумієте, мені здалося, що це вже кінець, і я запитав його, чи не змогли б ми для них щось зробити. Для всіх.
— Ну й що ж він тобі відповів?
— Нуль, — повільно повторив Лікар, і всім раптом здалося, що вони чують мертвий голос калькулятора.
— Ідіть уже спати, — сказав Координатор після невеликої паузи. — Але я ще хочу скористатися тим, що ми тут усі разом, і запитати вас: будемо стартувати чи ні?
— Так, — шдповів Інженер.
— Так, — майже водночас вимовили Фізик і Хімік.
— Так, — приєднався до них Кібернетик.
— А ти? Мовчиш? У таку хвилину? — обернувся Координатор до Лікаря.
— Я розмірковую. Розумієте, мені ще ніколи не було так цікаво…
— Розумію, тебе цікавило, як їм можна допомогти. Але тепер ти вже знаєш, що…
— Ні. Не знаю, — тихо сказав Лікар.
14
Через годину по відкинутій кришці вантажного люка з’їхав Захисник. Інженер зупинив його за двісті метрів від склянистої стіни, яка сходилася вгорі, наче недобудоване склепіння, і взявся до роботи. Пітьма гігантськими стрибками тікала в глиб пустелі. Яскравіші за сонце, гримучі батоги розтинали дзеркальну стіну, плити, які сочилися жаром, падали на грунт, білий дим клубочився над піском. Інженер залишав шматки будівельного матеріалу, щоб вони охолонули, й далі шмагав анігілятором, вирубуючи у склепінні вікна, з яких стікали вогненні цівки. В каламутній, напівпрозорій оболонці виникали низки чотирикутних дірок, і в них
