насмілюсь висловити тільки неясне припущення. Наша уява відрізняється від уяви європейців. В глибокій традиції моєї країни лежить маска. Я гадаю, квінтяни, щосили опираючись нашим прагненням, отже не бажаючи допустити людей на планету, з самого початку, однак, рахувалися з ними. Ви ще не бачите тут ніякого зв’язку? Можливо, ви побачите квінтян і не знатимете, що побачили їх. Ми показали планеті казку, в якій виступали людиноподібні герої. Накамура не може додати вам відваги — у вас її більше, ніж досить. Накамура може хіба прислужитись вам однією порадою… — Він урвав і, вже не посміхаючись, поволі, карбуючи кожне слово, сказав: — Раджу бути покірливим. Але не обережним. Не раджу також вам бути й надто довірливим. Раджу бути покірливим, тобто готовим визнати, що все, абсолютно все, що ви побачите, —насправді зовсім не таке, як здається… Оце все, що я мав сказати.
І тільки вже в польоті Темпе відчув, що в порадах Накамури ховається докір. Це він тією своєю ідеєю про казку розповів квінтянам про вигляд людей.
А втім, можливо, це був зовсім не докір.
Роздуми пілота перервав схід планети, її невинно-білий диск, повитий клубами пір’їстих хмар, без жодних слідів льодового кільця й катастрофи, м’яко вплив у півморок, виштовхуючи блідий зоряний пил за рамки монітора. Водночас заграв цифрами й прискорено зацокав віддалемір. Уздовж покраяного фіордами узбережжя Норстралії пласкою стрілою йшов із півночі холодний фронт хмар, а відокремлена од неї океаном Гепарія, сильно стиснена на східній опуклості планети, лежала під темнішими хмарами, і тільки її полярний контур яснів льодовими полями.
З «Гермеса» попередили, що за двадцять вісім хвилин він торкнеться атмосфери, й рекомендували трохи відкоригувати курс. Герберт і Кірстінг стежили із стернової рубки за його серцем, легенями та функціональними струмами мозку, а в навігаторській командир з Накамурою та Поласаром не спускали очей з його ракети, щоб у разі потреби втрутитись.
Хоч ні критичну потребу, ні вид утручання так і не було уточнено, те, що головний енергетик з головним фізиком стояли напоготові біля Стірґарда, зміцнювало добрий, щоправда, сповнений певної напруги настрій на борту корабля. Синхронні телескопи давали чітке зображення срібного веретена «Землі», регулюючи кратність збільшення так, щоб ракета весь час була на молочному тлі Квінти.
Нарешті ҐОД сипнув на порожній досі екран монітора оранжевими цифрами:
на висоті двохсот кілометрів над океаном снаряд увійшов у розріджені гази й почав нагріватися. Водночас на моря хмар упала маленька тінь ракети, що летіла по їхній бездоганній білині. Комп’ютер прямого зв’язку залпами імпульсів передавав останні дані польоту, бо за хвилину подушка плазми, зайнявшись від тертя в густих шарах повітря, мала перервати зв’язок.
Золота іскра прокреслила вторгнення «Землі» в іоносферу. Блиск став сліпучим — отже, пілот гальмував реверсом тяги. Тінь ракети зникла, коли ракета пірнула в хмари. Через дванадцять хвилин цезієві годинники проектного часу і часу реального зійшли до одиниць, тоді спектограф, який стежив за реактивним вогнем спускного апарата, став матовим і після низки нулів кинув останнє класичне слово Brennschluss.
«Гермес» рухався високо над Квінтою, щоб пункт посадки був під ним точно в надирі. Головний спостережний монітор заповнила непроникна запона хмар. За попередженням, господарі впорскували в оболонку хмар над цією територією металевий пил, утворюючи непробивний екран для радіолокації. Стірґард пристав зрештою на цю умову, зберігши за собою право «вжиття ризикованих заходів», якби до «Гермеса» не дійшов бодай один із лазерних спалахів, що їх Темпе мав посилати через кожні сто хвилин.
Щоб усе-таки пілотові забезпечити сяку-таку видимість у кінцевій фазі посадки, фізики оснастили його ракету додатковою секцією, заповненою газоподібною сполукою срібла та вільними радикалами амонію під високим тиском. Коли снаряд вдерся в стратосферу й почав панахати її своєю вогняною гривою, яка лопотіла вздовж бортів аж до носа, цю кільчасту секцію, що досі оточувала муфти сопел, відпалили вибухові заряди. Відтак вона випередила саму ракету й, потрапивши у вогонь та плазму, розірвалася від високої температури. Різко розріджені гази закружляли, мов тромб, і громохкою ударної хвилею розхилили в низько навислих хмарах воронку з широкими рваними краями. Водночас рідинний кисень, гнаний замість гіпергола через сопла, загасив плазмову подушку, і перед ракетою, яка йшла на холодній тязі вниз, знову відкрилося поле зору.
Крізь жаростійкі лінзи телевізорів показалася територія посадки під навальне розсунутими хмарами. Він побачив сіру, трапецеїдальну площину космодрому, яка на півночі впиралася в гористі схили, а з решти боків була облямована великою кількістю червоних іскор — вони тремтіли в вібруючому повітрі, наче пломінці свічок, які сильно коптять. Це з них били струмені металевого пилу.
Викинуті радикали амонію й срібла зробили своє: рештки хмар над місцем посадки розрядилися такою зливою, що іскорки, які пурпурове коптіли, на кілька хвилин потемніли, але, не загашені, знов розгорілися в брудних клубах водяної пари. Дивлячись на південь крізь дими, що їх розганяв буйний циклон, Темпе помітив чорнувату забудову, схожу на розчавленого головонога або сепію з численними розбігами блискучих смуг — не трубопроводів і не шосе, бо вони були ввігнуті й з поперечними пругами.
Асоціація з восьминогом виникла, мабуть, через циклопове око, яке дивилося на нього гострим дзеркальним поглядом. Мабуть, це був величезний оптичний параболоїд, який стежив за зниженням ракети. В міру того, як Темпе спускався, зелень північних пагорбів за місцем посадки змінювала свій вигляд. Те, що з висоти здавалося крутим лісовим масивом з врізаною в нього чотирикутною бетонною плитою, втрачало вигляд бору. Не крони дерев зливалися в темно-зелену кучеряву площину, а сухі, мертві, кущисті згущення чи то химерних загороджень, чи величезних мотків якогось дроття або тросів. Темпе бачив витвори інженерії, мистецтво якої не знало земних канонів. Якби людям випало звести технічні споруди довкола космодрому в широкій улоговині між містом і схилами гір, вони подбали б про упорядкування території, яке поєднувало б їхню функціональність з естетикою геометричних форм. І вже напевно не пообсновували б лисі схили гущавиною дико розгалужених металевих наростів і вузлів, які не могли бути результатом саперних робіт, що маскували псевдорослинними сітками військові об’єкти, бо неприродність такого камуфляжу сама себе видавала.
Коли Темпе холодною тягою садив ракету на сірий бетон, увесь схил зник під ворушкими хмарами, мов колюча ящерина шкіра, поцяткована ґудзями коростявого висипу. Перше ніж він глянув на забудову півдня — цю сепію, що вже випливла за горизонт і дивилася на нього дзеркальним оком у чорному обводі,— він змушений був узятися за кермо. Перевантаження з чотирьох спало до двох, стиснений кисень крижаним кипнем бризнув із сопел, членисті лапи розчепірилися під кормою, і, коли вдарились об твердий ґрунт, двигун останній раз ригнув полум’ям і змовк.
Трьохсоттонна ракета виконала на шасі кілька сповільнених присідань і завмерла остаточно. Відчуваючи всіма нутрощами приплив сили тяжіння, зовсім іншого, ніж при гальмуванні, під сичання амортизаторів, яке дедалі слабшало, він розстебнув ремені, випустив повітря із захисного шару скафандра і став на рівні ноги. Лямки з застібками зсунулися йому з пліч і з грудей. Аналізатор показував, що в повітрі немає отруйних газів, тиск становив тисячу сто мілібар, але він повинен був вийти в шоломі, отож переставив кисневу муфту на особистий балон. Після вимкнення телевізорів у кабіні спалахнули вогні. Він кинув погляд на привезений товар — обабіч сидіння стояли важкі контейнери на коліщатах, щоб їх можна було котити. Гаррах старанно вивів на них величезну одиницю і двійку, щоб він, чого доброго, не переплутав їх. Гаррах, напевне, йому заздрив, але нічим цього не виказував. Він був добрий товариш, і пілот пошкодував, що його зараз немає поруч. Можливо, вдвох вони легше впоралися б із дорученим завданням.
Задовго до польоту, коли ніщо, крім слів Лаугера на «Еврідіці», не зміцнювало його в переконанні, що він «побачить квінтян», Темпе впав у депресію, яку помітив ҐОД, але після розмови з лікарем діагноз машини було відкинуто. Його гнітило не те, що контакт із квінтянами він визнавав безглуздим у самому принципі, а те, що вони, земляни, вступили в боротьбу за контакт, удавшись до насильства як найвищого козиря. Він ні з ким не ділився цією думкою, бо над усе хотів побачити квінтян, тож як міг би сам особисто, попри всі застереження й сумніви, проґавити такий шанс? Араго засудив такі контакти ще до того, як пролунав сигнал «демонстрації сили», лицемірство називав лицемірством, повторював, що вони підступно вступають з квінтянами в торги й так рішуче вимагають порозуміння з ними, що зрештою забувають про нього, затуляючись масками й хитрощами. Можливо, так вони наражають себе на меншу небезпеку, але щораз більше віддаляються од справжньої перспективи контакту з Невідомим Розумом. Вони викривали його викрути, піддавали осудові кожну відмову, і це робило мету експедиції тим менше досяжною, чим жорстокіших ударів завдавали для досягнення тієї мети.
