найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться,— хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання, підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.
На мені були лише плавки й майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж принесла мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити з себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю станцію.
У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив, якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого в мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.
Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.
Отже, Гібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів Снаута, то його смерть настала всього кілька годин тому. Що зробили з його тілом? Поховали? Але ж тут, на цій планеті, цього зробити не можна. Я досить довго розмірковував над цим, немовби доля мертвого була для мене тепер найголовніше, а потім, зрозумівши безглуздість таких думок, підвівся й почав ходити з кутка в куток, раз по раз зачіпаючись носаками за розкидані на підлозі книжки; спіткнувшись об щось, я нахилився й побачив невеличкий планшет, що видався мені порожнім. Я підняв його. В планшеті щось лежало. Відкривши його, я витяг пляшку з темного скла. Вона була легка, неначе з паперу. Я подивився крізь неї на темно-червоний, затягнутий брудною імлою захід сонця. Що це зі мною діється? Чому я звертаю увагу на всілякі дурниці, на зовсім незначні дрібниці, які попадаються мені на очі?
І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже оповивали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку я відчував за спиною, ставала просто нестерпною. Щоб перебороти це почуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х’юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.
Соляріс було відкрито майже за сто років до мого народження. Планета обертається довкола двох сонць — червоного й голубого. Понад сорок років до неї не наближався жоден космічний корабель. У ті часи теорія Гемоу-Шеплі про неможливість виникнення життя на планетах подвійних зірок вважалася аксіомою. Орбіти таких планет безперервно змінюються внаслідок гравітаційних збурень, спричинених взаємним обертанням двох сонць.
Пертурбації, які виникають при цьому, поперемінно скорочують і розтягують орбіту планети, і зародки життя, якщо вони й з’являються, знищує то пал випромінювання; то крижаний холод. Зміни ці відбуваються протягом мільйонів років, тобто в астрономічному чи біологічному масштабі за дуже короткий час, бо еволюція потребує сотень мільйонів, а то й мільярдів років.
Соляріс, за попередніми обчисленнями, повинен протягом п’ятисот тисяч років наблизитися на відстань, яка дорівнює половині парсека, до свого червоного сонця, а ще через мільйон років — упасти в його розпечену безодню.
Та вже через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети не зазнає очікуваних змін, а така ж постійна, як і орбіти планет нашої Сонячної системи.
Ще раз проведені — цього разу з максимальною точністю — спостереження і обчислення тільки підтвердили те, в чому вже всі були певні: Соляріс має постійну орбіту.
Отож Соляріс, що досі був однією з кількох сотень. планет, які щороку відкривають учені і яким у великих статистичних таблицях відводиться кілька рядків — основні характеристики їхнього руху — тепер перейшов у ранг небесного тіла, котре заслуговує на особливу увагу.
Через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда, який вивчав його з борту «Лаокоона» та двох допоміжних космічних кораблів. Ця експедиція мала характер попередньої розвідки, тим більше, що висадитися на планету вона не могла. Вчені тільки вивели на екваторіальні й полярні орбіти велику кількість автоматичних супутників-спостерігачів, які мали заміряти гравітаційні потенціали. Досліджувалася й поверхня планети, майже цілком покрита Океаном, над рівнем якого підносяться тільки нечисленні плоскогір’я. Як виявилося, їхня загальна площа менша за територію Європи, хоч діаметр Соляріса на двадцять процентів більший за земний. Ці безладно розкидані клаптики скелястої й пустельної суші зосереджені переважно в південній півкулі. Було вивчено також склад атмосфери, позбавленої кисню, і проведено надзвичайно точні заміри щільності планети, її альбедо та інших астрономічних характеристик. Як і сподівалися, жодних ознак життя не було виявлено ні на острівцях суші, ні в Океані.
Протягом наступних десятьох років Соляріс, який тепер уже перебував у центрі уваги всіх спостерігачів цього космічного обширу, демонстрував дивовижну «тенденцію до зберігання своєї, поза всяким сумнівом, гравітаційно нестабільної орбіти. На якийсь час навіть запахло скандалом, бо провину за наслідки спостережень (дбаючи про благо науки) намагалися перекласти то на окремих осіб, то на обчислювальні машини, якими ці особи користувалися.
Через брак коштів спорядження спеціальної експедиції на Соляріс затрималося ще на три роки, аж до того часу, коли Шенаган, який укомплектував екіпаж, одержав від Інституту три кораблі тоннажу «С» космодромного класу. За півтора року до прибуття на планету експедиції, яка стартувала в районі Альфи Водолія, другий дослідницький флот за дорученням Інституту вивів на довколасолярійську орбіту автоматичний сателоїд — Місяць-247, що працює й досі, правда, після трьох чергових реконструкцій, кожну з яких проведено через десятки років. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний характер руху Океану.
Один корабель Шенагана залишився на високій орбіті, а два інших після попередньої підготовки сіли на скелястому клаптику суші площею близько шестисот квадратних миль, у районі південного полюса планети. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом пройшла успішно, якщо не зважати на один нещасний випадок, викликаний несправністю апаратури. Проте вчені, які входили до складу експедиції, розкололися на два протилежні табори. Предметом їхньої суперечки став Океан. На підставі аналізів учені одностайно визнавали його органічним утворенням (назвати його живим тоді ще ніхто не наважувався). Та якщо біологи вбачали в ньому досить примітивне утворення, щось на зразок велетенського скупчення, тобто однієї рідкої клітини, яка, потворно розрісшись (вони називали її «добіологічною формацією»), оточила всю планету драглистою оболонкою, що подекуди сягала кількох миль у глибочінь, то астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю своєї будови, можливо, переважає навіть земні організми, якщо вона здатна активно впливати на формування планетної орбіти. Бо жодної іншої причини, яка пояснювала б поведінку Соляріса, їм не вдалося відкрити, більше того, планетофізики виявили зв’язок між певними процесами в плазматичному Океані і місцевим гравітаційним потенціалом, який змінювався залежно від океанічного «обміну речовин».
Таким чином, фізики, а не біологи запропонували парадоксальне формування — «плазматична машина», маючи на увазі утворення, в нашому розумінні, може, й не живе, однак здатне до цілеспрямованих дій, додамо відразу — в астрономічному масштабі.
У цій дискусії, яка, наче вир, затягла в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.
Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного з живим організмом, що це навіть не «поза» — чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна
