— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Ав-релія...
— Він європеєць?
— Здається.
— Радикал?
— Я ніколи не читав його.
— Звісно, радикал.— Мілдред вертіла в руках телефонну трубку.— Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?
— Так, я ж сказав!
— Не кричи!
— Я не кричу.— Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.
Вітальня ревіла в спекотному повітрі.
— Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.
— Чому?
«Тому що я боюся,— відказав він подумки.— Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: «Так, брандмей-стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі».
— Ти не хворий,— сказала Мілдред.
Монтеґ упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.
— Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?
— Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...
— Якби ж ти її бачила, Мілдред!
— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!
— Ти там не була, ти не бачила,— промовив Монтеґ.— Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?
— Вона просто дурна.
— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.
— Все спливе, як вода під мостом.
— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.
— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.
— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.
З вітальні долинали звуки танцювальної музики.
— Сьогодні в тебе денна зміна,— сказала Мілдред.— Вже дві години ти мав бути на роботі — я щойно збагнула.
— І річ не тільки в тому, що та жінка померла,— вів далі Монтеґ.— Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало.— Він підвівся з ліжка.— Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.
— Дай мені спокій,— відказала Мілдред.— Я ж нічого не зробила!
— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?
Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій телеріш-ній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.
Мілдред сказала:
— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
— Ет, байдуже.
— Машина «фенікс», у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтеґ.
— Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтеґ не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
— Впусти його. Скажи, що я хворий.
