Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка.
За що свого часу й поплатився.
Пес уперто тяг її до колодязя.
Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.
Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж.
- Не підходь! - мов підстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. - Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!..
На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган.
Кінь нервував, трусив головою і форкав.
Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися.
Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.
- Це циган, - заспокійливо кинула жінка псові. - Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами - і його, і нас із тобою!
Пес не чув.
- Не візьму я їх, Джоше, - мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. - Сам знаєш, надірвалася я з тобою, багато не зможу… і втомилася з дороги. З княжичем - то так собі, розвага була, як тобі в сільського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Біс із тобою, Джоше…
- На останніх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсібіч і, відпустивши собаку, пішла до гурту й конокрада.
Джош нечутно ступав слідом.
- За що хлопця губите, добрі люди? - запитала Марта й підступила до пораненого.
- Коня взяв, падлюка! - одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. - Я вже думав - усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське!
- Не підходь! - безнадійно скрикнуло циганча. - Ай, не підходь, життя позбавлю!
Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу. Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його - болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників.
- Агов, мужики! - гукнув він. - Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!
Найближчий власник сокири - кремезний похмурий бородань - повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше - якщо сокири не шкода.
- З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!
- Невже?!
- Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп - он же твій жеребець стоїть!
- Це не мій жеребець! - упевнено мовив поранений Саблик.
- Не твій?
- Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.
- Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив - начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів - бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..
- Не мій кінь, - Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. - Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.
- Тоді за що ми до цигана сікаємося?!
- Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.
Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.
Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.
Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.
- Не підходь, - циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. - Уб’ю!
Марта не озвалася.
- Не підходь! - ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.
Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави.
- Тікав би ти звідси, - Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, - шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце.
Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну…
- Друц, - замурмотало циганча, втупившись у землю. - Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками - дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?!
Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.
- Дурень ти, Друце-конокраде, - зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. - Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики - ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати - затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!
…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.
- А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? - запитав він у самого себе.
І сам собі відповів:
- Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба…
- Яка жінка? - поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса.
- А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні.
Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив:
- Але ж поспішати все одно не треба…
5
Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів - і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки…
Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залізом ворітьми монастиря, відчуття
