Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих - ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? - здивувався абат Ян. - Господи, прости мене, грішного, - може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»
- …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, - вів далі Великий Здрайця. - Кожної миті - вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ - о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність - але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними - але це тривало недовго… А тепер - тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений - ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» - я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть - що робити нещасному дияволові?!
Півняче Перо похлинувся й замовк.
Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали - вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.
- Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, - прорік нарешті абат Ян, - але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, - але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, - надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?
Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст - мимо волі Яна.
- Допомогти МЕНІ? - саркастично посміхнувся диявол.
І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.
- Ще ніхто не пропонував мені допомоги, - стиха вимовив він після тривалого мовчання. - Я допомагав багатьом, а мені ж - ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?
- Ще не знаю, - чесно зізнався Ян. - Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…
- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? - Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. - Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду - а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, - у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай - як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, - він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, - я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.
- Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так - а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! - то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?
- Не здатний, - сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. - Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона - єдина.
Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» - майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!
Утім, істота перед нею таки була дияволом.
- Мене проклято, - повторив Півняче Перо. - Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!
- Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це - інакше? - перебив диявола абат.
- Не знаю, - подумавши, відповів Півняче Перо. - Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист - називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі - й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться - але я збираю…
Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.
- Ти певен, що це - шлях до визволення? - тихо спитав блідий як смерть абат Ян.
- Так, - кивнув Великий Здрайця.
- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? - абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи - і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи - і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!
- Звільнити їх хочеш? - підвів брову диявол. - Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках - розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони - частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!
- Отже, вони теж страждають?
- А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони - у пеклі, а це пекло - в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! - але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку - не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…
- Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?
Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.
- Ні. В мені - аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» - от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця - адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…
- Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, - пробурмотав абат. - І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло - ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти - тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння
