цього не маємо жодних умов.
— А це тому, що раніше їх за людей не мали! — радісно проголосив бургомістр. — А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! — гукнув він на прощання і покинув нас.
Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:
— Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, — тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: — Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, якії оздобити.
— Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, — сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. — А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…
— Воно то так, — зітхнув головний, — але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка — прийде УНСО і наб'є нам писки, повісимо Хмельницького — те саме нам зробить УНА.
— Треба когось не такого значного вішати, — сказав доктор Філюсь. — Може, Марка Вовчка?
— Ой, ні! — скрикнув головний. — Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.
— Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, — сказав я.
— І щоби був трохи пришелепуватий, — доповнив Штунда. — Бо інакше не буде сюди пасувати.
Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.
— Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, — сказав головний.
— Зачекайте! — ляснув себе в чоло доктор Філюсь. — Та в нас же лікувався депутат Цвібак!
Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.
— Боже мій! — закотив очі Штунда. — Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!
— Чудово! — втішився головний. — Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, — тицьнув він пальцем у мене.
— Нам конче бракує якогось пам'ятника, — сказав я. — Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.
— Гм… Маєте рацію, — кивнув головний. — Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.
— Є вихід, — продовжив я. — Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття — завмерти в якійсь театральній позі.
— А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?
— Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.
— Стривайте, — втрутився пан Гольцман. — Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…
— Метр п'ятдесят вісім, — уточнила санітарка Оля.
— Одним словом, метр з капелюхом, — сказав пан Гольцман. — А наш Шопта — це двометровий бицюра з кабанячою головою.
— Ну і що? — стенув плечима пан Філюсь. — То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура — це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.
— Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
— А чому б йому не стояти в класичній позі? — підказала Оля. — Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.
— О! Власне! — втішився пан Філюсь. — Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій — сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
— Маю одне уточнення, — сказав пан Гольцман. — То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.
— Все це чудово, — кивав головою головний. — Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені — дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…
— Пане дохтор, — засяяв радісно Штунда. — На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.
Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.
Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.
Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.
— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?
— Ветепііа ргаесох.
— Перепрошую?
— Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.
— Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
— Що-що ви сказали? — не второпала санітарка.
Я збагнув, що захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
— Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.
— О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.
— Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?
— Тут є одна порожня палата.
— Чудово. Одне лише прохання — стежте, щоб ніхто мені не заважав.
Я завів молодичку в палату, і, недовго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.
— Мене цікавить діафрагма, — сказав я, обмацуючи повні налиті перса.
Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите — все було на місці, як книжка пише, навіть більше.
Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.
Головне, що мені подобалося, це виразне вдоволення тої вар'ятки від любощів. Вона й очі закочувала і язика вистромляла і мукала, мов корова, котру забарилися видоїти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собі, що яке мені діло — завагітніє вона чи ні, коли вже за місяць-два по мені й сліду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей світ на ще одного придурка — хай собі голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав її напомпувати безцінним коктейлем своїх секрецій, зненацька ця безнадійна дурепа, в черепку якої, здавалося, не лишилось ані краплі олії, з-під мене
