леститись.
— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!
— За те ж йому господь дав таку золоту й панію, — казали деякі.
— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавляли ще іншії.
— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.
— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.
Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:
— Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа!
А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. 'Е, — думає, — отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити'.
— Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?
— Як чого? — каже Шрам, — хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі!
— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
— От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!
— А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами.
— Враг возьми мою душу, — закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.
— Що ж оце ти сказав, бгатику? — ледві промовив через силу.
— Те, — каже, — що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:
Ми дачі не даєм,
В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати?
Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш!
— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить. — Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
— Отеє так по-козацьки! — казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. — Дай же, — каже, — руку да обіймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.
— Даю і обіцяю, бгате! — каже Черевань, сміючись: рад був, що_ розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі.
— Ходімо ж, — каже Шрам, — да помолимось, щоб господь допоміг нам у нашому доброму ділі.
V
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще_ стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, усе те було дерев'яне. Усередині в монастиреві сгояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський і_ школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.
Постоявши прочаен наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть- то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.
Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а піп січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: 'Лицар славного війська Запорозького';_ а над ляхами: 'А се проклятущі ляхи'._ Знаєте, тоді ще Хмельниччина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко.
Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були лицарі на Вкраїні.
Був і Самійло Кішка, що й досі про його співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю і п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допоміг і себе, і товариства півчвартаста визволити і як, узявши ту галеру, приплив до козаків і корогви хрещаті давні у кишені козакам привіз — не зневажив козацької слави.
Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче ірім гримить оддалекй, і муіики грають.
— Се, — каже чепчик, що проводжав їх по монастиреві, — се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудсі біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із сими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси і вродиться да Порогами.
Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тільки й чути: 'Запорожці, запорожці з світом прощаються!'
Що ж то було за прощапнє з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять, — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять було бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають па череп'є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: 'їжте, люде добрії!'
А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть було вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий
