підбагатовіковими нашаруваннями божественного — людину. І я взявся прискіпливо вдивлятись.
Його туманна біографія у певному розумінні результат біографії всього людства. А його духовне зародження взагалі бере початок від непроглядних далей буття, ще у світі тварин, де сильний уже починає підкоряти слабкого.
Та знаменно — нерівна війна сильного зі слабким у тварин до крайньої жорстокості не дохбдить. Сутички за високе становище значною мірою нетривалі і безкровні, швидше символічні — войовничі звуки, показні випади, демонстрація агресії, боротьба характерів, у якій нерішучий відступає, не встряючи в бійку. Смертельний кінець у такій війні — виняткова рідкість. Характерно: хижаків природа нагородила знаряддями вбивства, але водночас заклала у них інстинкт, що перешкоджає нещадно розправлятися зі своїми «одноплемінниками». Стримуючий інстинкт, виявляється, сильніший від ненависті.
Якщо у сучасних людиноподібних мавп бійка за першість майже ніколи не призводить до смерті, то, мабуть, убивство було невластиве і тим приматам, яким належало перетворитися у людей. Та, напевне, і ті самі перволюди, ті низьколобі, звіроподібні дикуни, одна згадка про яких змушує мимохідь здригнутися, найімовірніше також не були жорстокими один до одного. Але вже синантроп, далекосхідний співбрат пітекантропа, досить далеко просунувся по еволюційних щаблях, щоб побороти в собі охоронні інстинкти — його череп археологи знайшли у «кухонному смітті». А от уже коли вони ласували один одним, то, мабуть, і билися між собою з лютою нещадністю.
Людина карколомно швидко вбиралася у силу — що раніше було недосяжним, ставало доступним, а усвідомлення своїх можливостей змушувало жадати чимраз більшого і більшого. Єдиною істотою, яка стояла на заваді здійсненню невтолимих людських бажань, була інша людина, така ж ненаситна і така ж озброєна. Чи є зараз на нашій планеті хоча б одна місцинка, обжита людиною, не зрошена її кров’ю, не вимощена її кістками у самоутверджуючих битвах?..
Та ось відкрилося — відняти життя можна не вбиваючи, а присвоюючи його. Живи, але не для себе, а для мене! Жорстоке насильство стало способом існування, без побоїв і наруги не виростав колосок у полі, не з’являвся хліб на столі.
Ненависництво настільки заражає свідомість людей, що навіть богів-заступників вони уявляють собі не інакше, як злостиво-підступними, жорстокими до дріб’язкової мстивості. Великому Зевсові здається, що його обділили при жертвуванні, і він у скриньці Пандори насилає на рід людський хвороби і нещастя. Ясночолий Аполлон здирає шкіру з силена Марсія за те, що той посмів змагатися з ним у грі на флейті. Ягве, всемогутній, єдинодержавний бог євреїв, повсякчас у метушливій стурбованості: чи бояться його люди, а що, коли ні? Від Авраама він вимагає неможливої жертви — заріж для мене свого єдиного сина. І коли слухняний Авраам підняв ножа, бог задоволено зупиняє: «…бо тепер я довідався, що ти богобійний…»
А проте серед загальної жорстокості лунають застережливі голоси. «Не йди слідом за більшістю на зло…» — повчає Мойсей. А полум’яний Ісайя просто вимагає: «Звільни окови неправди, розв’яжи пута ярма і пригноблених відпусти на волю…» Ні, це не атавістичний вияв закладеного природою охоронного інстинкту.
Серед знемагаючого людства повинен був зринути безкомпромісний голос, що рішуче відкидав будь- яку жорстокість. Світ став чекати провісника, і він з’являється — з глибин пригніченого народу, з найнижчих верств, із знедолених.
Він не кричить і не залякує, як це робили до нього численні пророки-правдолюбці. Хто відгукнеться на войовничий зойк, коли лементують повсюди. До залякувань всі давно звикли. Він нечутно переконує: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога». Я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує… коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду маєте? Хіба не таке й митники роблять?»
Світ без ворогів, світ взаємної любові — нове божевільне бажання всупереч самій природі, яка розпорядилася навіть серед тварин: сильний править слабким, подбавши лише про обмеження. Воістину невгамовна людина! Вона і тут заміряється на неможливе, непередбачене матінкою-природою.
Але мати-природа передбачливо обділила нас крильми, а ми все-таки літаємо. Хіба злетіли б ми у небо, коли б у мороці віків непідготовлена людина з нерозсудливою пристрастю, всупереч природі, не зажадала б явно неможливого — хочу літати! Хочу — і квит, без усяких на те підстав. І підстави було знайдено пізніше. Хвала тим, хто заражає рід людський нездійсненними бажаннями.
Ті, хто користується автобусами, поїздами, літаками самі не водять їх. Так само й ті, хто звертається за допомогою до обчислювальних машин, безпосередньо з ними не спілкується. Існує постійно зростаюча армія спеціальних товмачів між людським і електронним інтелектом. По-буденному вони іменуються програмістами.
Я стикався з багатьма з них, одні у моєму житті значили не більше, ніж випадкові водії таксі — провезли та й висадили, — з іншими мене пов’язувала міцна дружба, а для програмістки Ірини Сушко я був ще й хрещеним батьком.
Нільс Бор якось мимохідь кинув, що недостатньо божевільна ідея у фізиці має менше шансів бути правильною. Кожен фізик, котрий себе поважає, пробував божеволіти, я теж цим грішив. Одну трошки ненормальну ідею, яку я виношував, треба було підперти розрахунками, для цього потрібен був програміст, а їх тоді украй бракувало. Мені порадили взяти студентку останнього курсу мехмату: «Винятково здібна!»
Миловидно носатенька, але з густими, суворими недівочими бровами, Ірина, здавалося, уся зіткана з несумісних протилежностей: гоноровито-самолюбива і водночас пристрасно недовірлива до себе, поривчаста і вкрай обережна — з тих, хто сім разів прискіпливо відміряє, перш ніж відрізати, — її пристрасна переконаність могла несподівано змінитися гарячим запереченням, впертість — розкаянням. Одне слово, це той іще характєрик— з вибриком. Однак ми з нею чудово спрацювалися, разом одержали переконливі докази, що моя ідея, поза всяким сумнівом, божевільна, не має нічого спільного з реальною дійсністю. Для мене — невдача, коли не конфуз, для Ірини — змістовна дипломна робота. Їй пророкували велике майбутнє, Але нерівний характер, підхльоснутий зарозумілістю, відкинув її від фізики:
— Георгію Петровичу, на сходженому вздовж і впоперек континенті Економіки мають бути потаємні стежки, які ведуть під неприступні стіни Моралі! Хочу пошукати.
Я вже добре знав її, а тому не сперечався і не відраджував, лише кинув на прощання:
— Якщо упрешся в глухий кут, вертайся назад до нас.
Можна не сумніватись, жодних заповітних стежок вона не знайшла, але до нас не вернулася, продовжувала програмувати господарські операції. Тут нове слово сказати важко, цюжилу розробляє багато хто, особливо активні американці.
Ірина зрідка телефонувала мені просто так, по давній пам’яті — дізнатися, як живу, — ще рідше ми зустрічалися у спільних знайомих. З носатенької норовистої дівчинки вона перетворилась на трохи незграбну жінку, яка не надто вже прискіпливо стежить за собою, однак по-своєму привабливу, можливо, навіть красиву — з темним загадковим поглядом з-під лякаюче густих брів. Вона вже встигла розлучитись, не так давно одружилась вдруге з чоловіком, набагато старшим за неї, відповідальним керівником якогось відомства.
Зараз Ірина знадобилася мені — не для поради.
— Прийду! — одізвалася вона в телефонну трубку з властивою їй рішучістю, продиктувала час і місце зустрічі: — О першій у вас в інституті. Не зустрічайте — дорогу пам’ятаю.
Дві скромні будівлі — старий і новий корпуси — можна назвати постпредством нашого інституту в столиці. Тут привільно розташувалась адміністрація, є актові зали, різні за розміром, на всілякі випадки, дві бібліотеки і кілька лабораторій, що мають швидше музейне, ніж робоче значення, — в них свого часу тихо
