Кись

– Кончена жисть, Нікіто Іваничу, – сказав Бенедикт не своїм голосом. Слова відлунювалися у голові, як у порожньому кам’яному відрі, як у колодязі.

– Кончена, – начнём другую, – бурчливо озвався дід. – Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, – я голый. Что за молодёжь пошла.

По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.

– Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? – Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. – Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...

– Англійську булавку! – з докором підбіг Лев Львович. – Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.

– Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.

– А оце вже душок! – закричав Лев Львович – Оце вже трошки повіває газетою «Завтра»! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!

– Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?

– А шо, давайте!

Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, – Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, – нога об ногу, швидко-швидко, – і трошки запорошив Бенедиктові очі.

– Е-е-е, ви чого?! – крикнув Бенедикт, витираючись.

– А ничего! – відповіли зверху.

– Чо’ ж ви не згоріли?

– А неохота! Не-о-хо-та-а!..

– То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..

– А понимай как знаеш!..

О миг безрадостный, безбольный!

Взлетает дух, и нищ, и светел,

И гонит ветер своевольный

Вослед ему остывший пепел.

Москва – Прінстон – Оксфорд – острів Тайрі – Афіни – Панормо – Федір-Кузьмічськ – Москва

1996-2000