— все кругом уклякло та посиніло. Чи й не захоплення? Під білим небом мерзло закоцюбле місто. Повітря було неприємне, напівпрозоре, наче у холодній лікарні. На сірих будинках вікна були засліплені памороззю. Мороз надав усьому примарного змісту: забиті дошками магазини з заметами на східцях під’їздів, з розбитими дзеркальними вітринами; гробове мовчання парадних дверей, зруйновані кіоски, трактири з виламаними підлогами, без вікон і дахів, і ніде нема візників, — от, здавалося б, як жорстоко розпорядився мороз. Автомобіль, що їхав собі, але раптом забубнів на місці, бо зіпсувався механізм, — і той здавалося, втрапив у зуби морозу. Ще більше нагадували про нього дії людей, направлені на тепло. По бруківці, тротуарах, на руках, санчатах та підводах, зі скрегочучою неквапливістю вже звичного відчаю, повзли дрова. Вози скрипіли, як скрипить на морозі сніг: пронизливо й жахливо. Обледенілі колоди волочилися по тротуарах руками знемагаючих жінок і підлітків із тих, що знають весь неприйнятний у гарному товаристві лексикон і просять «прикурити» басом. Між іншим, серед промислів, яких ще не бачило місто, за винятком «домашнього пастухування» (сіно, розсипане по приміщенню, наче трава, для кіз) і «нове-старе» (блискуча ілюзія новизни, що надається знайденому на смітнику «взуттю»), про що розповідає А. Реньє у своїй цікавій книзі «Задвірки Парижа», варто було б тепер відзначити також професію «продавців щепи». Ці обірвані люди продавали в'язки щепи вагою не більше п’яти фунтів, тримаючи їх під пахвою, тим, хто міг дозволити собі цю вкрай обачну розкіш: тримати, запалюючи одну за другою, щепи під денцем чайника або каструлі, поки не закипить у них вода. Крім того, з санчат продавалися малі порції дров, в'язанки, — кому що по грошах. Проїжджали важко навантажені дровами підводи, і візник, ідучи поруч, стьобав батогом злодюжок-дітей, що крали на ходу полінця. Подекуди, саме впавши з воза, поліно розпалювало пристрасті: до нього мчали стрімголов перехожі, але здобич здебільшого діставалася якому-небудь вусаню-пройдисвіту, — із тих, що за солдатчини варять кашу з сокири.
Я йшов швидко, майже біг, відскрипуючи квартал за кварталом і розтираючи обличчя. На одному дворі я побачив юрбу благодушно настроєних людей. Вони виламували з кам’яного флігеля дерев’яні частини. Мимоволі я призупинився, — був у цьому видовищі широкий діловий тон, щось із того, що лаконічною мовою психології нашої називається: «Нумо, хлопці!..» Вилетіли подвійні двері, підлогова балка завалилася кінцем у сніг. У кутку дворища двоє, гиркаючи один на одного, пиляли товстий, наче діжка, обріз колоди. Я зайшов у двір, переживаючи відчуття людської солідарності, і сказав сонному дядькові у синій чумарці, що слідкував за роботою:
— Громадянине, чи не дасте ви мені пару дощок?
— Що таке? — сказав той після довгої натягнутої мовчанки. — Я не можу, це ламають на артіль, а справа від установи.
Нічого не второпавши, я збагнув, однак, що дощок мені не дадуть і, не наполягаючи, пішов.
— Як?! Ледве зустрілися, а вже й розстаємося, — подумав я, згадуючи приказку однієї інтересної людини: «Зустрічаємося без радості, розстаємося без суму»…
Між тим вигнана на деякий час морозом картина сонячної кімнати знову настільки збентежила мене, що я спрямував усі думки на неї та на С. Т. Здобич була приваблива. Я зробив відкриття. Між тим стало пекти у щоки, стріляти в носі та вухах. Я подивився на пальці, їхні кінчики побіліли, ставши майже нечутливими. Те ж саме відбулося з щоками та носом, і я став терти відморожені місця, доки не повернув їм чутливість. Я не закоцюб, як у сиру погоду, але все тіло нестерпно ломило та крутило. Аж дубіючи від холоду, побіг я на Мільйонну. Тут, біля воріт КУБУ, я відчув удруге дивний простір, що мигнув перед очами, але, переживаючи, не настільки був здивований цим, як у Брока, — лишень потер чоло.
Біля самих воріт, серед візників і автомобілів, перед мої очі з’явилася група, на яку я звернув би більше уваги, будь хоч трошки тепліше. Центральною фігурою групи був високий чоловік у чорному береті зі страусовим білим пером, із шийним золотим ланцюгом поверх оксамитового чорного плаща, підбитого горностаями. Довгасте обличчя, руді вуса, що розходилися іронічною стрілкою, золотава борода вузьким гвинтом, плавний і владний жест…
Тут увага моя послабшала. Мені ще здалося, що за цією довготелесою, блискучою фігурою, погойдуючись, зупинилися криті носилки з пір’ям і бахромою. Троє смаглявих рослих молодців у плащах, закинутих через плече по нижню губу, мовчки стежили, як із воріт виходять професори, тягнучи на спині мішки з хлібом. Ці троє чоловіків становили, так би мовити, почет. Але не було місця подальшій цікавості в такий мороз. Не затримуючись довше, я пройшов у двір, а за моєю спиною відбулася розмова, тиха, мов перебір струн.
— Це той самий будинок, сеньйоре професор! Ми прибули!
— Чудово, сеньйоре кабальєро! Я йду до головної канцелярії, а ви, сеньйоре Евтерпо, і ви, сеньйоре Аруміто, підготуйте подарунки.
— Буде негайно виконано.
VI
Вуличні роззяви, глашатаї «незаперечного» й «достовірного», а також просто собі допитливці здерли б із мене шкіру, довідавшись, що я не поштовхався кругом загадкових іноземців, не понюхав хоч би й повітря, яким вони дихають у тісному проході воріт, під червоною вивіскою «Будинку вчених». Але я давно вже привчив себе нічому не дивуватися.
Вищезгадана розмова велася чистою кастильскою говіркою, тож, оскільки я досить непогано знаю романські мови, мені зовсім неважко було зрозуміти, про що розмовляють оті люди. «Будинок учених» час од часу отримував речі та провізію з різних країн. Отже, прибула делегація з Іспанії. Ледве я зайшов у двір, як цей здогад підтвердився.
— Бачили іспанців? — сказав пузатий професор худому своєму колезі, що, у хвості черги за солоними лящами, видаваними надворі у лабазі, задумливо жував цигарку. — Кажуть, багато всього привезено, а наступного тижня роздаватимуть нам.
— І що ж даватимуть?
— Шоколад, консерви, цукор і макарони.
Велике подвір’я КУБУ було зайняте посередині, майже до головного внутрішнього під’їзду, довгою будівлею челядень великої княгині, якій раніше належав цей палац. Ліворуч і праворуч челядень були вузькі, погано мощені проходи зі сходами й коморами, де, час од часу, видавалися на пайок риба, картопля, м’ясо, мармелад, цукор, капуста, сіль тощо для кухонного постачання. У коморах надворі видавалося головним чином усе, що утрудняло видачу інших продуктів із центральної комори на нижньому поверсі колишнього палацу. Там кожному члену КУБУ, у раз і назавжди призначені для нього день тижня та годину, вручався основний тижневий пайок: порції крупи, хліба, чаю, масла й цукру. Ця цікава, сильна й активна організація ще чекає свого історика, а тому ми не будемо скупо зображувати те, чому слід коли-небудь розгорнутися повною картиною.
Зміст оцих моїх зауважень у тому, що надворі було багато народу переважно з інтелігентів. Народ цей, якщо не ходив по дворі, то стояв у чергах біля дверей кількох комор, де прикажчики рубали сокирами м’ясні кістки або звалювали з ваг у відро купу мокрих оселедців. В одній крамниці роздавали лящів, фунтів десять на людину, і я запримітив іржаво-бляшаного хвоста цієї риби, що стирчав із розірваного мішка, поставленого на маленькі санчата. Власник поклажі, старий із сильно зарослим обличчям і так само довгим волоссям, підхопивши ліктем мотузку санчат, хотів оддати понурій, літній жінці якогось папірця, але марно шукав його в пачці документів, витягнутих з бічної кишені пальто.
— Почекай, Люсі, — говорив він, мало-помалу роздратовуючись, — подивимося ще. Гм… гм… рожева — банна картка, біла — кооперативна, жовта — на основний пайок, коричнева — на сімейний, це — талон на цукор, це — на недоотриманий хліб, а тут що? — свідоцтво будкомбіду, анкета вузу, старий прострочений талон на оселедці, квитанція на ремонт годинника, талон на пральню, талон на… Господи! — закричав він, — я загубив другу білу картку, а сьогодні останній день цукрового пайка!
Отак скрикнувши, скрикнувши гірко, бо вже вп’яте перегортаючи свої папірці, мав зізнатися собі у втраті, він поспішно запихав усе жужмом назад у кишеню і додав:
— Якщо тільки я не забув її на кухні, де чистив чоботи!.. Я встигну! Я повернуся! Я побіжу й буду через годину, а ти почекай мене!
