«Думи мої, думи мої...»
Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в
уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.
...Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм
дотепом, своїм неперевершеним «своїм»...
І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає... що люблю ж я його, як сонце, як
повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається...
Та будь же ти тричі щасливий!
Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!
Тільки він, тільки народ!..
Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки, — й мого!) народу, — тільки
правда, тільки правда, тільки правда! — на чолі нашого народу.
І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.
Хмельницький?
Ай, мамо моя! Та народ привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву!
Тільки — народ!
Слава Богданові, що він зрозумів волю народу...
А скільки єсть дурників, що цього не розуміють.
Думаєш і думаєш...
Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не
люблю?
Люблю і любитиму!
Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!
Ой широкі штани!
Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих
штанів, — це мистецтво.
Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це
роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.
Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.
А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього
це будні... Як жнива, як косовиця, як молотьба!
А ми — ах! ах!
Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.
І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це —
колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому
цей садок, цю стріху притулити!
Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й
скаже: «Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене
заперечуючи, гроші заробляєш...»
Народ знає партію... А партія знає, коли стріху замінити на щось інше... Але партія
ніколи із стріхи не кепкувала...
сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє... Обсиплеться...
Нічого не зробиш!
Нічого!
