Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як
би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.
Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.
Дружба!
І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти —
кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати
рязанського мужика, ніж бити його по голові.
До чого просто це все!
Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!
А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли
Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі,
— коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і
націоналістичну коросту, і все-все...
І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і
сказати просто, чисто, хороше:
— Вітаю! Люблю!
Тридцять п'ять літ я в літературі!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...
І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками
я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:
— Я люблю вас!
А народові?
Я не маю права сказати народові:
— Я люблю тебе!
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й
проказати:
— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?
вбивати...
А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити —
можна, але ображати... це не однаково)...
Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?
Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із
себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший
сміх...
Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує...
Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як
повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN. що не
можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого
хорошого, радянського часу.
Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у
комунізмі ми сміятимемося...
сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон
